Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олександр Федорукло — українське мистецтво не замкнулося у собі, на носіях традиційногомислення, а вихлюпнуло усю смакоту образності у широкому панорамномуспектрі артпропозицій — від сонценосного пленеризму, кольоризму з багатоюпалітрою пошуку власного стану і стану природи до інноваційних рухівпостмодерності, від конструктивно-раціональних версифікацій до дина мічно-експресивнихмистецьких тлумачень буття земного, від прозорого наївудо метафоричного символізму, від реанімації на нових часових обертах давніхстилів — неоромантизм, необароко, неосимволізм, неокласика etcдо мультиінформаційних дискурсів мистецького ґатунку з присмаком іроніїабо осуду. Як писав у ті 90-ті рр. Іван Дзюба, «доречніше говорити не провідновлення втраченої самобутності, а про творення нової самобутностіна основі не лише традицій, а й актуальної культурної свідомості», тобтозаклики творити універсальне системне, а не маргінальне окремішне виявилисвою актуальну і могутню плоть. Було і є однаково далі затишно на цьомусвітовому просторі — і фігуративному мисленню, і позапредметним виявамособистої духовності, почасти з присмаком експресіонізму, і серйозній фіксації«свого часу», і гедоністично-куражній афектації того самого, що є деньнинішній. Раптом стало відчутне і оприлюднилося, удостипнилося наявнимивказівниками поліфонічне звучання українського образотворчого оркестру,розширилися межі, стали багатшими критерії його мелодизму, розкрилиласяпалітра артпропозицій, вияскравилися, наче грані кришталю самодостатніімена багатьох художників, які довели ноту образотворчості до могутніхмажорних акордів. Ми наблизилися до паризьких марень геніальногоАрхипенка, хоча нас відділяє від нього — а може максимально наближує!— історична відстань рівно в одне століття! І Малевича нескорений дух,і азартна затятість Ковжуна, і бунтарство харківських конструктивістів,і безкомпромісний протест Нила Хасевича, і «чемоданна» творчістьК. Звіринського з його учнями-послідовниками, і хода когорти одеситівз ясновидною зіркою Людмилою Ястреб (1945–1980), і конгеніальна позірністьВасиля Єрмилова, Бориса Косарєва, які теж спровокували нескореннийлад шістдесятництва, а з ним — дисидентства, і ціле суцвіття київськихмонументалістів з В. І. Задорожним, — будьте певні, що це надійне коріннянашого мистецького рясного дерева, це справжній симфонізм — найвищийвияв талантотворення й талантознесення, як правило, всупереч, а не завдяки,через спротив і опір, дякуючи синкретизму української культури.58