Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Герметизм українського мистецтва. Чи є межа історичною спадкоємністю?ствердження власних творчих обріїв, культурою входження у нові пластичнібереги, широтою творчих інтерпретацій й мотивацій, — ці дипломні композиціїзасвідчують народження нових мистецьких пагінів, що оживляютьмистецьке дерево (читай: життя!) України.Заявка кінця 1990-х — «БЖ-арт», власне, народження нового мистецькогогурту у Києві, свого роду мистецька комуна на чолі з невтомним енергійнимАндрієм Зяблюком та його молодою дружиною, що об’єднує до стахудожників «берега світлої надії» різного, загалом молодшого віку, з кількохміст України і навіть інших держав. Полі гон «БЖ-арту» обжили художникиз неординарним мисленням (І. Кириченко, М. Шаповаленко,О. Стратійчук, М. Журавель, В. Кириченко, В. Піший, Б. Егіазарян,В. Шкарупа, Я. Шеришевський, Ю. Соломко, О. Кирилова, М. Ковиліна,О. Дворніков та ін.), великою інтуїцією, налаштованістю на мистецький політок,з переконливими програмами виходу з «зони мовчання».Згадаймо афішу В. Пішого з зимової виставки «БЖ-арту » в БудинкуІ. Кавалерідзе (1997 р.) — пливе мистецький корабель, піднято якір, середжитейської води пливе напівзруйнований «БЖ», серед порожнечі мовчання,овіяний хвилями майбуття, — цю афішу сприймаємо тепер крізь призмуздійснених «бежеївчанами» творчих заявок: «Сферографії» М. Журавля,виставки «Поб’єда» (учасники — Фурдіяк, Воронко, Матвієнко, Андріяшко,Гуліч, Лавний, Кирилова, Кравченко, Салер).На що чекає цей дорогий нашому сприйняттю корабель, який десь там,у світлих обширах пам’яті залишивши далекі спомини про гур ти барбізонців,монпарнасців, учнів школи Новаківського, південноросійських художників,традиції лоцманів Андріївського узвозу, а також спомини ближчі, про«Паризьку комуну» або «Живописний заповідник», — через якийсь часприпливе до свого «берега світлої надії» й увімкне зелені вогні ілюмінаційдля єднання Києва з мистецьким світом?! Не минуче має статися — не платонівськепророчо-чисте провидіння з усвідомленням творчих радощів, навітьякщо вони тимчасово прикрі, для бежеївчан це не є споглядальною ностальгієюза часами ізоляції українського мистецтва, ані самовтіха чи саморекламапроводирів мистецьких рухів середини 80-х, що сьогодні, кожен хитруючи,шукають для себе підзолочених п’єдесталів, але це є провидіння рухомсеред весняної мистецької повені. Й кожен на цьому кораблі як член мистецькоїкоманди — від юнги до капітана — має почуття обов’язку і полегко-99