Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олександр Федоруку вільній незалежній Україні мистецтво самоізолювалося, нагадуючи картковийбудиночок Пруста?Ще років з десять тому процесом керувала Спілка художни ків, вірніше,її генерали: одних на виставки приймали, інших не пускали на поріг, частинаотримувала «милість» потрапити на союзну арену, а це було міркою найбільшоїтворчої удачі, визнання, тобто твори людини через руки цих генералівзакуповувала держава і худож ник ставав сяк-так забезпеченим…Звичайно, мови про міжнародні ми стецькі контакти, творчу конкуренцію,творчу репутацію не могло бу ти: Києву, та й усьому, що окреслювалосяпоняттям УРСР, відводилася роль сателіта, конгеніальні митці, як правило,були в Москві, вони й вирішували долю міжнародних мистецьких дискурсів,а по суті долю міжнародного визнання. Отже, знай, Гавриле, своє місце…,бо те, що Київ був, скажімо, у пропорції по відношенню до Москви, обласніху дожні центри України стосовно Києва мали відповідні означення дії. Такуже складалося історично: були центри дуже великі і були центри з вузенькимищілинами замість розчинених дверей, де розгулював вітер несмаку.Тож треба було відчути дошкульність нього вітру у вторинності задушливоїпровінції.Московські спілчанські генерали мали короткий зір, оскільки шанувалилише один стиль, бачили тільки один шлях — соцреалізм. Отже, мови проживий плідний обмін думками з міжнародною творчою спільно тою не моглобути: до усього чужинського була ксенофобічна настороженість. Всередині80-х рр. у Лондоні вийшла книга московського дисидента Ігоря Голомштока«Тоталітарне мистецтво», що одразу здобула широкий резонанс у світі.Таким чином, мистецтво московських спілчанських генералів та їх сателітівотримало назву тоталітарного…Умови життя змінилися, Спілка художників реформувала діяльність.Стало очевидним, що держава відмовилася від функції регу лятора ідеологічноготиску, а водночас перекинула турботу про розвиток мистецтва,а також життя й творчість окремих особисто стей — й це справедливо —у річище інших механізмів впливу, опіки; таким чином, продемонструваласвою демократичну волю — право кожної особистості на творчу працю.Працю — так! Але що робити з результатами творчої праці? Близький намзнаний київський графік О. Фіщенко роздає свої твори музеям — не продає,бо ніхто не купує його довершені композиції (але й інших художників82