Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

КУЛЬТУРІ ЛЕГКО ДИХАТИ ТРЕБАІнтерв’ю з Василем Баркою (вересень 1998 р.) [1]Знову видатному вченому-гуманістові Юрію Шевельову і видатномухристиянському письменникові Василю Барці у нас, у Києві, не присудилиНаціональної премії імені Тараса Шевченка… Сумно і соромно. Обом долярозміняла дев’ятий десяток.Автострада від Нью-Джерсі до Ґлен-Спея в зеленій «Верховині». Яку нас до Полтави: ліси, долини, села і містечка. І густа, майже весняна, злива,такий собі мініатюрний потоп, у сірих плетивах небес хтось викру тив краники,і дзюркотить вода, як з цебра.Шлях той до Барки довгий-предовгий… епоха. І ось за крутизною поворотуостання стежка-доріжка в лісі… крізь сито зливи. Як з цебра — усіцямрини небес роз криті. «В затінку серед дерев» той двоповерховийбу диночок. Гупає серце від нетерпіння зустрічі. Старі дерев’яні сходипоскрипують… й ось ця кімнатка. В ній нема вільного місця — книги, папери,теки, рукопи си, ручки. Він на простому ліжку, застеленому по-спартанськомускромним коциком (таке пуритансько-аскетичне помешкання, пригадую,було в Нью-Джерзі у Докії Гуменної) сидить-придивляється.— А! — упізнав Мар’яна Коця, зраділо усміхнувся милим усміхом,і щілинки очей зраділо зблисли. — І не сам… З Олександром Федоруком.Ми — у Барки вдвох: Коць і я. Через десять–п’ятнадцять хвилин в кімнаткузайде добрий сусіда і до брий скульптор Зенон Голубець, син уславленогоко лись мистецтвознавця, літератора Миколи Голубця. Й буде нас троєв кімнатці, де ні сісти, ані впасти… (доро га наша українська Америка).Минає хвилина радісних згуків, сплесків: як там, що там, як живетьсяв Україні. З Баркою розмова майже протокольна — то завбачливого Коцязаслуга (диктофончик з нами). Якби не добрий Мар’ян Коць, ми б уявленняне мали про високий рівень і потенціал ук раїнської філантропії. «Обов’яз-Уперше: http://www.universum.org.ua/book/2001/barka_1.html.11