lexicon cosri - Чтиво

здивуванням розумію, що ця дата наступить лише закілька місяців.— Нащо вам скрипка чи віолончель? — питає він у мене,обертаючись перед входом до своєї комірчини позадукрамниці. — Маєте програвачі, радіо, телевізори. А скрипка— чи знаєте ви, що то скрипка? Звідси й до Суботиціщороку зорати, засіяти і пожати — стільки требаорати одну малу скрипку, пане, ось цим! — І він показуємені на смичок, якого носить за поясом, наче шаблю.Виймає його й натягує волос пальцями, обвитимиперснями круг нігтів, які наче притримують ті нігті,щоб вони не розкришилися на шматочки й не відпали.Потім змовкає, махає рукою і знову повертається, щобвийти. Кому воно треба? — питає він мене на порозі. —Купіть щось інше, купіть їй мопеда чи пса.Я вперто стою в крамниці і почуваю себе не найкращесеред тої впевненості, виказаної непевною і слизькоюмовою, що схожа на їжу, яка тамує голод, але не смакує.Насправді мадяр доволі вміло розмовляє моєю мовою,але за кожним реченням він додає, наче хвостик,якесь зовсім незрозуміле мені мадярське слово. Так вінробить і зараз, радячи:— Ідіть собі, пане, пошукайте якогось іншого щастя длясвоєї маленької панянки. Це щастя занадто тяжке длянеї. І запізніле щастя. Запізніле, — повторює він з-затого запаху гуляшу. Скільки їй? — питає він голосомзнавця.Потім зникає, і я чую, як він переодягається й готуєтьсявийти. Кажу йому вік Джельсоміни Мохоровичич. Сім.Почувши число, він здригається, як від дотику чарівноїпалички. Перекладає його в голові на мадярську,відразу стає зрозуміло, що рахувати він може тільки107