завантажити PDF файл

Право на життя, свободу від катувань, право на свободу та особисту недоторканністьне може бути єдиним виправданням тривалого тримання під вартоювпродовж досудового слідства (див. «Scott v. Spain», cited above,p. 2401, § 78). У цьому контексті Суд зазначає, що жодне з рішень,винесених прокурором чи судом у справі заявника, не залежало відфактичних обставин, які б підтвердили висновки, що запобіжні заходимають бути вжиті. У цих рішеннях не існує жодного посиланняна будь-яку обставину, яка спроможна була б довести, що впродовжвідповідного часу ризики дійсно існували. Більш того, немаєжодних посилань на підстави, передбачені статтями 148 та 150 КПК(див. § 54 вище).136. Суд вважає, що початкові причини, наведені прокурором,– можливе втручання у розслідування та підозра, що заявникскоїв злочини, у яких його обвинувачено, – могли бути достатнімидля взяття заявника під варту. Але з проведенням провадження танаближенням до закінчення збору доказів (ознайомлення заявниказ матеріалами справи) ця підстава неминуче стала все менш доцільною.При цьому Суд зазначає, що дехто з підозрюваних не тримавсяпід вартою з огляду на їх сімейні обставини. З огляду на висновкиСуду (§§ 83-88) стосовно стану здоров’я та умови тримання заявникаСуд вважає, що заявник не повинен був триматися під вартою протягомтакого тривалого часу. За відсутності будь-якого конкретногопротилежного доказу від Уряду Суд приходить до висновку, що продовженнятримання заявника під вартою не було ні необхідним, анівиправданим спеціальними обставинами.137. Більше того, Суд зауважує, що жоден з альтернативних заходівщодо забезпечення явки заявника до суду не був в достатній мірірозглянутий національними органами влади (порівн. «Neumeister v.Austria», judgment of 27 June 1968, Series A no. 8, P. 3, § 3, and «Jablonskiv. Poland, no. 33492/96, § 83, 21 December 2000). Внесена застава немала жодного результату (див. §§ 32-33 вище). Органи влади не розглянулиінші можливі запобіжні заходи, прямо передбачені статтею149 КПК (§ 54 вище), доки не сплинув строк тримання заявника підвартою, коли його 23 лютого 2000 року було звільнено під підпискупро невиїзд (§ 37 вище).138. Отже, Суд вважає, що підстави, на які посилалися органивлади, щоб виправдати продовження тримання заявника під вартоювпродовж двох років та п’яти місяців, хоча ймовірно доцільніта достатні на початку, втратили ці якості із плином часу. Це такимчином становить порушення статті 5 § 3 Конвенції.104