завантажити PDF файл

Право на життя, свободу від катувань, право на свободу та особисту недоторканністьпримусових заходів медичного характеру Уряд вважав, що п. 4 ст. 5Конвенції не було порушено.36. Заявник не погодився. Зокрема, він стверджував, що процедураапеляції не була ефективною. Він зазначив, що заяву до судупро скасування відповідних заходів міг подати лише лікар психіатричноїустанови, проте заявник не міг самостійно подати таку заяву.Також він вказав, що, хоча стан його здоров’я поліпшився, національнісуди протягом майже двох років незаконно відмовляли звільнитийого з психіатричного закладу.126b. Практика Суду37. Стосовно утримання осіб, які мають психічні розлади (п. 1«е» ст. 5 Конвенції) Суд зазначає, що «їх може бути позбавлено воліабо з метою проведення медичного лікування, або у зв’язку з потребами,що вимагає суспільство, або у зв’язку з медичними та суспільнимипідставами разом...» [A] основна причина, чому Конвенціядозволяє позбавити волі осіб, зазначених у п. 1 «е» ст. 5 Конвенції,полягає не тільки в тому, що вони можуть бути небезпечними длясуспільства, а ще й у тому, що їхні власні інтереси можуть потребуватиїхні утримання (див. «Litwa v. Poland», заява № 26629/95, § 60,ECHR 2000-III). Фактор небезпеки стосовно цієї справи полягає втому, що заявник, будучи в стані психічного розладу, вчинив тяжкізлочини проти фізичної недоторканності інших осіб.38. Суд нагадує, що предметом та метою п. 1 ст. 5 Конвенції, якає lex generalis стосовно п. 4 ст. 5 Конвенції, є гарантувати, що нікогоне може бути позбавлено волі у свавільний спосіб, таким чином,незалежно від відповідності національному праву «жодне свавільнеутримання ніколи не може вважатись законним» (див. «Winterwerpv. the Netherlands», рішення від 24 жовтня 1979 року, Series A № 33,сс. 16 та 18, §§ 37 та 39).39. Суд зауважує, що відповідно до своєї практики особа, яку підданообов’язковому медичному лікуванню, повинна мати доступ досуду та можливість бути вислуханою або особисто, або через будь-якуформу представництва (див. «De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium»,рішення від 18 червня 1971 року, Series A no. 12, §§ 73–76, та рішенняWinterwerp, цитоване вище, §§ 60 та 61). Не вимагається, щоб переглядза п. 4 ст. 5 Конвенції був автоматичним, однак краще, щобособа мала можливість самостійно порушити провадження щодо перегляду(див., серед інших, «De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium»,