Том 1

Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект, 2010Отже, тільки ті країни, які опанували передові рубежі НТП можуть розраховувати на успіх у конкурентній боротьбі на світовихринках та на надприбутки. Виходячи з цього, транснаціональні корпорації (ТНК), як правило, прагнуть якомога довше утримувати монопольніпозиції у галузі НДДКР та не допускають оприлюднення їх результатів серед потенційних конкурентів (країн, що розвиваються). Так,відповідно до опитувань 160 наймогутніших компаній світу, на початку 1990-х років «індекс інтернаціоналізації» НДДКР становив: дляяпонських компаній (лідерів використання інновацій) – 2%; для США – 6%; для Німеччини – 7%; для Франції – 15%; для Англії – 18%; дляШвейцарії – 40% (ці показники розраховані по частині наукового персоналу, зайнятого за кордоном в процесі НДДКР, результати якихпередбачається використовувати у виробництві) [5, с. 72]. У світовій гонитві за лідерством виграють лише ті, хто контролює НТП, визначаєйого піонерні розробки та першим використовує їх на практиці. Механізмом, що дозволяє зберегти таке лідерство є захист прав наінтелектуальну власність (що є однією з фундаментальних вимог СОТ).Країни-лідери світового економічного розвитку прагнуть до певного «обгороджування» пріоритетної сфери своїх інтересів(інновацій, новітніх наукових розробок як бази майбутніх інновацій тощо) з метою зберегти цей основний, стратегічний ресурсконкурентоспроможності та не допустити до нього країни, що розвиваються. Внаслідок цього йдеться про перспективи довічного відставанняпромислового розвитку та збільшення споживання країнами третього світу готової продукції високоточного машинобудування в обмін наекспорт з цих країн сировини та напівфабрикатів екологічно брудного виробництва (наприклад, металургії та деревообробної галузі).На виклик глобалізації у цьому напрямі може відповісти лише такий інститут як держава. Досить влучно з цього приводу висловивсяМ. Портер: «Глобалізація веде до парадоксу. Велика спокуса припустити, що країна базування вже не грає ніякої ролі у забезпеченніміжнародного успіху її фірми. На перший погляд фірми стали важніші за країну...», – водночас: «... Конкурентоспроможність передових галузейвсе більше визначається особливими знаннями, навичками та рівнем інновацій, які всі втілюються у кваліфікованій робочій силі таорганізаційних механізмах. Процеси підготовки кваліфікованих трудових ресурсів, як і деякі важливі фактори, що впливають на темпиінновацій, детерміновані місцевим походженням. Парадоксально, але більш відкрита глобальна конкуренція збільшує значимість місцевоїбази» [6, с. 37, 180]. Тобто, слід зазначити, що глобалізація підвищує роль держави у процесі розбудови нового економічного та світовогопорядку (особливо це стосується країн, що розвиваються).Одним із чинників, що обумовлює такий висновок, є необхідність державної підтримки інноваційного розвитку. Впровадження дієвоїнауково-технічної політики, стратегічне управління сферою освіти, знань, науково-технічної інформації – прерогатива сучасної держави.Досвід країн «золотого мільярду» свідчить, що прогресивний розвиток інноваційної діяльності може бути заснований виключно на розширенніта посиленні прямих та зворотних зв’язків як у межах самого суспільства, так і між суспільством та державою. В межах такого підходу виникаєконцепція створення Національної інноваційної системи (НІС) [7; 8]. В її основу, на відміну від спрощеного, лінійного взаємозв’язку між«наукою – освітою – виробництвом – споживанням», покладено розуміння складної системи взаємовідносин між складовими інноваційногопроцесу. Концепція НІС передбачає безпосередню взаємодію суспільних, приватних та державних інститутів, освітніх установ та бізнесу увпровадженні загальної національної довгострокової стратегії інноваційного розвитку. Провідна роль у формуванні такої стратегії належитьсаме державі.Як приклад: еволюція науково-технічної політики уряду Канади. У доповіді «Від НІР до стратегічного управління знаннями», Дж.Сміт (як один з керівників Національної дослідницької ради), виокремив наступні етапи діяльності держави у цій галузі. 1) 60-ті – 80-ті рокиХХ ст. – політика, заснована на лінійній моделі інноваційного процесу: університети готують кадри, наукові лабораторії здійснюютьдослідницькі роботи, а промислові фірми реалізують їх результати у практиці господарювання. 2) Починаючи з 90-х років ХХ ст. набуваєвизнання політика стратегічного альянсу, яка передбачала формування НІС на основі стимулювання формування техноекономічних кластерів,технополісів та венчурних фондів; посилення технічної, інформаційної та фінансової підтримки малого та середнього підприємництва у галузівисоких технологій; створення консорціумів корпорацій та дослідницьких центрів для розробки довгострокових дослідницьких програм устратегічно важливих галузях сучасної науки та техніки [7; 8]. Отже, виключно ринкові механізми не здатні вирішити проблему формування вкраїні сучасної Національної інноваційної системи. Але без практичного втілення концепції інноваційного розвитку, країна, на жаль,залишатиметься серед аутсайдерів світових перегонів за вигодами, «дивідендами» глобалізаційних процесів.Сучасна Україна має потужний науковий та технічний потенціал, здатний забезпечити нашій країні гідне місце серед виробників тапостачальників високотехнологічної та інноваційної продукції. Так, у ХХІ ст. для України особливого значення набуває розвитокнанотехнологій (наноелектроніки, наноматеріалів, нанотехніки). Українська наука досягла успіхів у розвитку нанотехнології порошковихматеріалів, нанокомпозитів, напівпровідникових сцинтиляторів тощо. Інший важливий напрям – клітинна біотехнологія. В Україні розробленінові лікарські препарати та біологічно активні речовини, розв’язані деякі актуальні проблеми гідро-, космічної та гравітаційної біології,отримані нові високоякісні сорти зернових, кормових, овочевих і квіткових культур. В Україні створена наукова та виробнича база длявиготовлення композитних матеріалів, скандієвих сплавів, каталізаторів, органічних люмінесцентних матеріалів, які дозволяють у перспективіподолати дефіцит імпортних речовин та матеріалів, налагодити серійне виробництво нових літаків, автомобілів, газотурбінних електростанцій,космічних апаратів тощо. Велике майбутнє криється у інформаційних технологіях, зокрема, математичному моделюванні, автоматизаціїскладних технологічних систем тощо.У сфері літакобудування (у числі семи розвинених країн світу), Україна має повний цикл проектування та виробництва літаків. Трипринципово нові моделі літаків АН-70, АН-140 та АН-38, вважаються одними з найперспективніших моделей XXI ст. Реалізація міжнароднихпрограм у ракетно-космічній галузі „Морський старт” і „Глобалстар” не обходяться без застосування українських ракетоносців „Зеніт” і„Циклон”. Здійснюється і ряд інших міжнародних проектів, що утвердить Україну як провідну космічну державу.Дев’ять заводів суднобудівної галузі України здатні будувати сучасні транспортні, рибопромислові та пасажирські судна, суднатехнічного флоту, військові кораблі, а також забезпечити їх ремонт. Україна входить до п’яти країн світу з замкненим циклом виробництвависокотехнологічної продукції танкобудування, що за своїми технічними характеристиками та багатьма параметрами перевищує передовісвітові аналоги. Зростання експорту продукції галузі танкобудування на зовнішні ринки гарантовано забезпечує стабільні надходженнявалютних коштів до державного бюджету України.В Україні нагромаджено великий досвід з виробництва функціональних і конструкційних матеріалів та виробів з них – матеріалів таречовин малотоннажного хімічного виробництва. Виробляються напівпровідникові матеріали на основі надчистого силіцію, германію, арсенідугалію, сполук А2В6; сцинтиляційні матеріали, оптичні та конструкційні монокристали; кераміка та надтверді інструментальні матеріали;матеріали для перетворювачів енергії безполум'яних та екологічно чистих джерел тепла; органічні люмінофори та барвники; біосумісніматеріали тощо.Великий потенціал криється у підвищенні рівня наукоємності існуючих в Україні галузей, які відносяться до високотехнологічних. Упершу чергу йдеться про мікроелектроніку, автомобілебудівну галузь; виробництво засобів зв’язку, інформатики та складної апаратури,медичного устаткування, фармацевтичної продукції тощо. Розвиток цього напряму сприятиме й нарощуванню випуску імпортозамінноїпродукції, що особливо актуально в умовах зростання цін на імпорт.Світовий досвід господарювання свідчить, що потенційні «точки інноваційного зростання» найкраще розвиваються у технологічнихкластерах. Кластери – це зосередження фірм однієї чи декількох галузей (часто, навіть не пов’язаних між собою), у єдиний виробничо-збутовийцикл (від стадії виробництва сировини – до вироблення готової продукції та її збуту). Така структура дозволяє «замкнути» («вертикальноінтегрувати»)у єдиний цикл виробників, постачальників, збутову мережу та покупця, що сприяє зниженню собівартості виробництва, мінімізуєтрансакційні витрати фірм. Особливу роль відіграють технологічні кластери, які виникають у сфері «критичних технологій» (виробництвілікарських препаратів і медичної техніки; у галузях, пов’язаних з ВПК). Кластери є потужною базою для технологічного оновленнявиробництва та реальною основою для зростання його експортного потенціалу.Україна має реальні перспективи розвитку кластерів та їх спеціалізації на експорті високотехнологічної продукції. Насамперед, цестосується сфери літакобудування та виробництва літаків (АН-70, АН-140 та АН-38); суднобудування (у тому числі, виробництва198