Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

точку зору згодом висловив Й. Гiрняк, який небезпідставно вважав, що В. Інкiжинов
«без особливих труднощів знайшов спільну мову з мистецьким керівником i
всім ансамблем. Пришельцеві із школи Мейєрхольда, в якій він пройшов вишкіл
галасливої у двадцятих роках “біомеханіки”, заімпонувала фізична вправнiстъ
Курбасового ансамблю. Сам, бувши гнучким актором, він не мав жадних проблем
з березільцями, які мов клявіші відгукувалися на кожний його дотик» 902 . У своєму
інтерв’ю I. Костецькому В. Інкiжинов, маючи за плечима досвід тридцятирічного
творчого життя, визнавав стосовно «Седі» в «Березолі»: «Коли я побачив
пізніше фільм із цим сюжетом, то подумав: якими ж геніяльними були мої українські
актори!» 903 .
Крім згадуваних виконавців, у виставі брали участь: М. Крушельницький, Б. Балабан,
Г. Бабiївна, О. Добровольська, В. Чистякова, Д. Антонович, Н. Пили пенко,
З. Пігулович, М. Кононенко, М. Назарчук. Особливе місце в цьому гурті належало
М. Крушельницькому. Створений ним образ Горна мав, сказати б, подвійне
дно, що викликало захват і колег, і критиків. Р. Черкашин згадував: «Актор скористався
своїм умінням грати на скрипці. Ось його смішний невдаха опиняється
сам-один на авансцені, несподівано бере у руки скрипку і… виливає душу в ніжній,
пристрасній мелодії кохання» 904 . З не меншим захватом, але в іншій «транскрипції»
змалював своє враження від роботи М. Крушельницького В. Хмурий:
«Горн у “Седі” пив, досить популярно філософствував і грав на скрипці. Було
зрозуміло й смішно. Чи зрозумів хто іронію актора над інтелектуальним фізіологізмом
Горна?» 905 . Тож специфічний березільський підхід відчутно позначався
на акторських роботах.
Привертає увагу, що на центральні ролі — Девiдсона i Седі — призначали виконавців,
що їх на той час можна було назвати «новоприбулими» березільцями.
I. Мар’яненко виховувався на традиціях класичного театру корифеїв, хоча завжди
був охочий до всього нового, сам чимало експериментував. На початку своєї
березільської історії він мав певні творчі проблеми. Щодо молодої Н. Ужвій,
то вона лише у Харкові пристала до «Березоля», їй ще закидали побутовізм (так
було із «Золотим черевом»). П. Рулiн, аналізуючи виставу В. Інкiжинова, з приводу
Н. Ужвій наголошував: «Не зазнала акторка Н. Ужвiй довгого та систематичного
тренажу, що його березільські актори діставали; проте природні данні,
з одного боку, i піврічна робота в “Березолі” — з другого, значною мірою надолужили
цю прогалину. Прекрасна статурна постать, гнучка й виразиста, а насам-
902
Гірняк Й. Спомини […]. — С. 269.
903
Валерій Інкіжинов про Леся Курбаса […]. — С. 448.
904
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 47.
905
Хмурий В. [В. Бутенко] Мар’ян Крушельницький: етюд […] — С. 57.
перед багатий на рiзноманiтнi модуляції голос — все це безперечно висуває цю
акторку на одне з перших місць в “Березолі”. А втім, можливо, що саме своїм голосом
досягає Н. Ужвiй найкращих своїх ефектів» 906 . (В. Інкiжинов також називав
її голос неповторним).
Справді, актрисі довелося досить швидко ввійти до гурту березільських майстрів,
а образ Седі став для неї першим серйозним випробуванням. Через недостатню
технічну «оснащеність» Н. Ужвій Ю. Смолич міг, приміром, закинути їй
фальшивість у другій частині вистави, коли героїня ледве не стала жертвою проповідей
Девiдсона. Втім, для П. Рулiна, який цієї точки зору не поділяв, «Седі
в останніх двох діях, уже не та, що раніше, в білому легкому вбранні, з серпанковою
хусткою на голові, вся прозора, легка, якась нетутешня вже — глядач не вбачає
тут ненатуральності цієї зміни» 907 .
Найважче у «Седі» було, мабуть, I. Мар’яненку. Актор мав виправдати вибір
п’єси як «антиклерикального твору» i водночас не бути анi Тартюфом анi
фанатиком (за П. Рулiним, — таку програму важко було зреалізувати, якщо
не спиратися на інше, переконливіше надзавдання ролі). Хай там як, але погляди
рецензентів вистави — Ю. Смолича та П. Рулiна — на концепцію створеного
І. Мар’яненком образу помітно розійшлися.
Перший вважав драму героя І. Мар’яненка, радше, явищем інтелектуального
порядку, що виникає як світоглядна проблема. Відтак самогубство стає для персонажа
невідворотним, адже пастор у актора — людина з переконаннями і через
те «не може визнати поразки устоїв свого світогляду» 908 . Для Ю. Смолича саме
у цій колізії визріває трагедійний аспект ролі, коли герой «самогубством своїм
найбільше й визнав тую поразку» 909 . Розкриттю його драми, на думку критика,
дещо заважав малюнок ролі, оскільки «зв’язує актора, як сірий пасторський сурдут
тисне йому тіло. Тому й були незначні огріхи — коли актор сухість рисунку
ролі переносив на виконання її, передаючи i йому деякої сухости. Але в межах
академічного тону дав Мар’яненко велике драматичне напруження. Постать
Девiсона опукла й витримана» 910 .
Інакше цього героя розумів П. Рулiн — він уважав, що для пастора, який своє
життя присвятив високій духовній місії, пафосом служіння обарвлюється кожна
дія, вчинок, рух, жест. Тому несподівано постала проблема із Седі вражає все
906
Рулін П. Два вечори в «Березолі» […]. — С. 136.
907
Там само.
908
Гудран Ж. [Ю. Смолич] «Седі» в «Березолі» / Ж. Гудран // Нове мистецтво. — Х.,
1926. — № 29. — С. 8.
909
Там само.
910
Там само.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
306
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
307