Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

у мороці. За великим столом, заваленим книжками та паперами, величний господар
кабінету без мундира, у білій сорочці, при непевному світлі одинокої свічки
переглядає вечірні газети. […] Нечутно виникає з темряви постать лакея з чаєм.
Князя лякає найменшій шерех. Тривожно вдивляється він у темряву кабінету
вслухається:
— Ми-шші… Ми-шші…
Через усю сцену в темний кут із силою летить кинута князем велика книга. […]
Великий князь нагадував велетенського звіра, загнаного мисливцями» 936 . Звичайно,
таку провокативну асоціацію Л. Курбас ініціює складною системою опосередкування:
для викриття нікчемності чоловіка левиної статі, наляканого крихітною
мишкою, він будує розгорнутий епізод у прийомах реалістичного театру.
Попри естетичний розмай, у «Пролозі» діяла «регуляторна» система, що запобігала
стилістичній еклектиці: «постановщик — фундатор системи “Березоля”
не мислить гру актора як подачу безперервної ілюзії життя — для актора важно
подати своєю грою закономірно й доцільно побудовану систему театральнодіяльних
знаків, щоб кожен із них давав виразний натяк i примушував глядачів
асоціювати, цебто психологічно зробити глядача через майстра актора співучасником
творчости вистави» 937 .
Тож у «Пролозі» сценічний образ, сказати б, не розгортався, а розкривався
у певній концентрованій сутності, зафіксований у характерній деталі, як, приміром,
у цариці — Н. Ужвiй. Йдеться про специфічний «фокус» ролі — німецький
акцент, який обарвлював особистість героїні у комічні тони. Проте іронія не видавалася
надмірною. М. Верхацький спеціально наголошував: «Цей акцент не мусить
бути карикатурою, а має звучати м’яко. За основу в акценті взята асиміляція:
замість щ — штш, ч — тш, л — ль, в — ф, з — с, ж — шш» 938 .
Великий успіх березільців у «Пролозі» Л. Курбас не просто розділив з акторами.
Масштаб його таланту постановника, мистецького ідеолога театру, нарешті,
визнала пересічна місцева публіка. Харків вражений i переможений вчинив
за В. Хмурим так: «На “Пролозі” була повна заля, аж доки весь Харків не побачив
його двічі» 939 .
У лютому 1927 року Ф. Лопатинський прощався з «Березолем» «Савою Чалим»
І. Карпенка-Карого (прем’єра 3 лютого 1927 р.) 940 — виставою, на думку
936
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 53.
937
Верхацький М. Пролог […]. — С. 78.
938
Там само. — С. 82.
939
Хмурий В. [В. Бутенко] Йосип Гірняк: етюд […]. — С. 24.
940
Ще про виставу див.: Єрмакова Н. «Сава Чалий» в «Березолі» / Наталія Єрмакова
// Просценіум. — Л., 2006. — № 1.– С. 21–26.
П. Руліна, найбільш березільскою поміж творів класичного репертуару театру.
Проте, п’єса, її розв’язання виявилися вкрай неоднозначно потрактованими в самому
театрі та поза його межами, і для того існували вагомі причини.
Насамперед, йдеться про позицію режисера щодо твору І. Карпенка-Карого.
На тлі поширених у попередні роки радикальних переробок класики спектакль
Ф. Лопатинського звертав на себе увагу принципово новим позиціюванням.
Щоправда, режисер продовжував втручатися у текст, як це і «годилося» в лівому
революційному театрі, але його мотивація змінюється: «Цікаві й цупко зачеплені
колізії дають режисурі величезний простір для її роботи. Розуміється п’єсу
треба було “переробити”. Одначе виправлення хиб ідеологічного та історичного
порядку проведено, майже виключно купюрами, та перенесенням центру уваги
на потрібні мотиви чи деталі. Дописано — мінімум — саме необхідне для сполучення
окремих епізодів, що виникали в наслідок перемонтування авторського
тексту» 941 .
Словом, напочатку роботи постановник декларував зміни у власному сприйнятті
національної класики. Водночас він бачив своє завдання в «подоланні»
проблем ідейного змісту п’єси, хоча й не вдаючися до безцеремонного втручання
в текст І. Карпенка-Карого. Йому здавалося, що варто лише зробити кілька
купюр аби ідейний зміст вистави відповідав «сучасним поглядам». По суті,
Ф. Лопатинський ступав на непевний грунт «виправлення» соціально-політичних
аспектів (особливо тих, які драматург екстраполював на особу головного героя,
на все те, що, на думку режисера, було «хибами ідеологічного та історичного порядку»
і вимагало корекції), не помічаючи очевидного — він власноручно розхитує
ідеологічний фундамент драми.
Втім, добре відомо, з яких позицій о тій порі «ідейно витримана» радянська
історична наука переглядала національну минувшину. Особливо вона полюбляла
знаходити у творах на історичну тему алюзії з сучасним політичним процесом,
а у вигляді «протиставлень» чи «зіставлень» — не грало ролі. Головне —
використати такий твір для ідеологічних потреб, не гребуючи відвертою демагогією.
Відгомін тих процесів позначився й на долі березільської вистави, резонуючи
в ній самій, відгуках преси, тим паче, що режисер ніби навмисно потрапляє
з «Савою Чалим» у центр полеміки про історію України, дискурсом якої є національна
проблема. Своєю роботою Ф. Лопатинський провокує деяких рецензентів
до розмірковувань у сенсі надто дражливому й небезпечному для нього
самого і театру. Малочисельні статті про виставу, однак, засвідчили серйозну
941
Лопатинський Ф. «Сава Чалий»: (До постановки в Держтеатрі «Березіль» Режисером
Ф. Лопатинським) / Ф. Лопатинський // Нове мистецтво. — Х., 1927. — № 5. — С. 15.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
316
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
317