Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

як леге сенька матерія), то здається, що він розпускає крила. Але ж нечасто доводиться
розпускати крила: все частіше й частіше надходять сумні вісті, і крила
опускаються, а потім і зовсім згортаються» 1406 . Поведінка старійшини роду, який
звик самовладно вирішувати всі проблеми, різко змінювалася через найменший
вияв непокори. Тоді він скидався на вужа, що «як тільки дістане який удар, так
і починає згортатися: згортається, згортається, в’ялий зробиться і змотається
в клубок» 1407 .
Закривши «Тетнулдом» черговий театральний рік, березільці пішли у відпустку.
Їхній керівник тоді переживав дуже важкий період. Його фізичний та психологічний
стан з початку осені помітно погіршився: виснажував тиф, на який
він тяжко хворів. Однак, мабуть, найбільше митця змушувала страждати ситуація
довкола театру, про що один із його найвідданіших учнів згадував так:
«Благополучність тодішнього стану “Березоля” була лишень уявною, і це добре
розумів Лесь Курбас. […] Вилучення з театрального процесу драматургії Миколи
Куліша сприяло утвердженню уніфікованого, поверхово спрощеного мистецтва.
Ширилися цензурні заборони. Множилися соціальні ілюзії, за якими мусили залишитися
“незримими” складні протиріччя тогочасної дійсності. Чутливих і чесних
митців, як-от Микола Куліш та Лесь Курбас, така ситуація неминуче заводила
у глибоку творчу кризу. “Березіль” почав втрачати провідне становище в українському
театральному процесі. Навколо театру все відчутніше створювалась атмосфера
ізоляції, відповідальність за яку згодом було цілком покладено на Леся
Курбаса» 1408 .
СЬОМИЙ СЕЗОН (1932–1933)
Перша прем’єра — «Хазяїн» І. Карпенка-Карого (режисер В. Скляренко, художник
В. Меллер, композитор Ю. Мейтус) відбулася за тиждень до 1933 року.
В середині квітня харків’ян познайомили з другим варіантом «Чотирьох
Чемберленів»; за два дні до початку літа їм показали останню прем’єру — «Пана
де Пурсоньяка» Мольєра. Всі — у режисурі березільського молодняка.
П’єсу І. Карпенка-Карого обрав сам Л. Курбас, доручивши постановку
В. Скляренку. Важка хвороба завадила йому допомагати учневі, втім, переглянувши
генеральну репетицію без жодних зауважень, він санкціював її випуск,
після чого від’їхав на лікування і повернувся лише за два місяці.
1406
Буревій К. А. Бучма: монографія […]. — С. 29.
1407
Там само.
1408
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 87–88.
Гучний успіх «Хазяїна» поліпшив атмосферу в середині й довкола театру.
Дисонансом прозвучав, хіба що, випад П. Саксаганського, який відмовляв
у майстерності навіть І. Мар’яненкові (що вже казати про інших виконавців).
Найбільше обурило метра тлумачення режисером сцени Соні (В. Чистякова)
та Калиновича (Р. Черкашин), яку згодом прокоментував виконавець ролі останнього:
«Калинович — одвертий речник позицій самого автора п’єси. […] Цей образ
волею режисера набув у виставі іронічного забарвлення, як носій ліберальнодемократичної,
просвітянської позиції шляхетного “народництва”. У барвах іронічного
зниження вирішувався епізод доброчесного освідчення у коханні скромного
вчителя до доньки мільйонера. Діалог Калиновича і Соні відбувався під час…
уроку танцю!» 1409 .
Загал дописувачів не пошкодував ані компліментів, ані похвал, визнаючи
успішним увесь ансамбль виконавців (І. Мар’яненко, Д. Мілютенко, Й. Гірняк).
Але й на цьому фоні Говерлою височіла робота А. Бучми. Його герой був особою
суперечливою й неординарною. Актор старанно уникав спрощення, вульгарного
критиканства, через що менш як за рік Г. Юра публічно назвав тлумачення
ролі «прихованою апологією куркуля», коли замість викривати Пузиря
як «явище класової категорії», його образ будували за законами психологічної
правди. Г. Юра закидав авторам вистави зосередженість на «індивідуальнопсихологічних
рисах» персонажа, намагання розкривати його душевний стан
«як певний вилам психіки, […] як психоз у формі пафосу збагачення заради збагачення».
Залучати прийоми психологічного театру для образу «класового ворога»
було для Г. Юри неприпустимим, адже у такий спосіб «викривлявся партійний
підхід до куркульства як класу» 1410 .
Вочевидь постановники найменше цим переймалися. Їхня програмна мета —
повноцінне розкриття явища, майстерно змальоване драматургом, з чим вони
пов’язували перспективу естетично багатогранної вистави. Для цього найширші
можливості надавав жанр комедії, чи, навіть, трагікомедії. За згадкою учасника:
«Режисерський задум успішно підтримувала й дотепна комедійність умовної
сценографії Вадима Меллера. Комедія “Хазяїн” заблищала чудовою театральністю.
Вистава була сповнена комедійного темпераменту шекспірівського забарвлення.
Гостро визначилась і головна філософська думка, закладена в комедійних,
навіть у гротескних формах» 1411 .
1409
Там само. — С. 90.
1410
Юра Г. Націоналістична естетика Курбаса / Г. Юра // За марксоленінську критику.
— К., 1934. — № 12. — С. 58.
1411
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 88–89.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
474
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
475