Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

репетиції на той момент (жовтень 1929) уже тривали певний час. Режисери
К. Діхтяренко та В. Скляренко мали за плечима лише роботу над «Алло, на хвилі
477!». Більш досвідченими були молоді художники Д. Власюк та Є. Товбін.
Композитор Ю. Мейтус, який водночас створював партитуру «Диктатури» (400
сторінок), встигав написати музику і для «Заповіту пана Ралка». Акторський
склад був дуже солідний: Г. Бабіївна, А. Смерека, В. Чистякова, Д. Антонович,
Д. Мілютенко, О. Хвиля, С. Ходкевич, Р. Черкашин.
Л. Курбаса чимдалі більше хвилювала політична ситуація — недаремно він досить
розлого характеризує «ідейно зрілу» мету постановки, з перших слів демонструючи
намір відбитися одразу по всіх фронтах: естетичному та ідейному.
Тож, за його наполяганням, «Березіль» «не культивує мистецтва для мистецтва,
а живе одним життям з великою нашою активною епохою» 1232 . Митець поспішає
запевнити: такою була позиція театру завжди, а вибір п’єси позаторік лише підтверджує
це. Всі ці словесні реверанси, проте, не знімали питання мистецької
кондиції твору, м’яко кажучи, недовершеного.
Митець чудово розумів необхідність такого роду пояснень, бо йшлося про
очевидний компроміс: «П’єса сама по собі не має великих сценічних цінностей.
Вона в авторовій редакції не була матеріалом, який би міг своїми даними дати виграшний
спектакль» 1233 . Йому довелося виправдовуватися, пояснюючи вибір браком
драматургії належної якості й посилатися на бажання сприяти поставанню
«ще одного культурного робітника на цій ділянці». Л. Курбас навіть примудряється
знайти у п’єсі чесноти: «У Цимбала дуже хороше обмальований характер
персонажів, життьові образи, сценічна і доходчива до глядача мова. Усі ситуації,
і те, як вони провадяться в образах, зовсім не зовнішні, не притягнуті, а органічні,
глибокі, як символ. Все те, що автор змальовує, — воно значиме» 1234 .
І це про роботу, що про неї через півсторіччя, узагальнюючи відгуки
на прем’єру «Заповіту», А. Горбенко зауважить: «Як визначала критика, вистава
вийшла еклектичною. Критикувалася жанрова невиразність п’єси, яка на початку
справляла враження детективної комедії, а далі перетворилася на трагедійну
агітку. Причин, що привели до таких наслідків, можна назвати чимало: недостатній
досвід режисури в роботі з драматургом, недосконалість п’єси і взагалі
інерція агітки, під впливом якої перебували молоді митці» 1235 . Це був провал,
що на нього, приміром, із табору вороже налаштованої «Нової генерації» відповіли
зловтішно озаглавленою рецензією «На похороні». Правда, не все у цій ро-
боті критикою відкидалося. Дещо у виставі видавалося гідним уваги: «Дивишся
“Пана Ралка” й захоплюєшся тим морем майстерності, що є в поставі. Окремі
сцени просто виняткові. Чудова гра, яскраве оформлення, а в цілому… холостий
постріл» 1236 .
Певне уявлення про виставу можна отримати із фрагменту спогадів одного
з її учасників: «Сюжетну основу п’єси “Заповіт пана Ралка” становила боротьба
родичів за багату спадщину… Вистава починалася незвично: піднімалася завіса
і під похоронний спів зі сцени проносили через зал глядачів труну з покійником.
Ним був померлий український поміщик і багатий промисловець зі старовинного
роду пан Ралко, що скінчив життя напередодні бурхливих революційних подій
1918–1920 років на Україні, не залишивши заповіту. У родичів між тим виникає
підозра, що такий заповіт все ж існував, але виявився прихованим кимсь зі спадкоємців.
Наступні події відбуваються на широкому соціально-історичному тлі
громадянської війни. Поряд з головними персонажами виникають численні епізодичні
постаті. Сімейні чвари переростають у непримиренну політичну конфронтацію.
У словесних баталіях руйнуються, терплять крах націоналістичні уподобання,
романтичні мрії та соціально-політичні ідеали героїв, трактовані автором
як “буржуазний мотлох”, приречений до знищення вихором революційних
подій. На сцені у фіналі вистави дійових осіб замінюють манекени з музею воскових
фігур, у той час як у зал летять з верхньої галереї листівки з надрукованим
ленінським визначенням “Що таке нація”. Проте зусилля режисури вилучити сюжет
з рамок сімейної хроніки й підняти спектакль до рівня романтичної драми,
навіть трагедії, успіху не мало. Громіздке видовище йшло мляво. Вистава не хвилювала
глядачів. Від театру було додано фігури Режисера та Глядача, які коментували
на просценіумі все, що відбувалося» 1237 .
Постановники прагнули розтлумачити публіці політичну позицію театру й одночасно
— її (публіку) розважити. Тут, радше за все, дався взнаки досвід постановки
«Алло, на хвилі 477!»: ознаки ревю — «конферанс», фінальна пластична
сцена, створена у дусі естрадних «парадів», дивертисментна подача історичних
подій як монтажу окремих «атракціонів», — ясно про це свідчать. Більшої
ексцентричності додавали візуальні ефекти, приміром, «чудові ляльки — хоч посилайте
на виставки лялькового театру до Праги, — […] чудовий дощ, правда,
трохи натуралістичний» 1238 . Деякі прийоми нагадують ще МОБівські вистави —
«Нові йдуть» і «Шпана».
1232
Курбас Л. «Заповіт пана Ралка» // Курбас Л. Філософія театру […]. — С. 780.
1233
Там само. — С. 781.
1234
Там само.
1235
Горбенко А. Харківський театр імені Т. Г. Шевченка […]. — С. 61.
1236
Рабічев Н. На театральному фронті / Н. Рабічев // Радянський театр. — Х., 1930. —
№ 3/5. — С. 18.
1237
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 65.
1238
Рабічев Н. На театральному фронті […].. — С. 19.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
422
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
423