Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

ідейну «тектонічність» ґрунту, на який ступив молодий режисер. Найменше акцентував
на цьому П. Рулін, але й він не оминув питання ідеологічного підґрунття
образу центрального персонажа драми, стверджуючи, що українська драматургія
поки «не викультивувала» належних творів у історичному жанрі, а «Сава
Чалий» (найвідоміша й найяскравіша історична п’єса) має із центральним героєм
серйозну проблему, оскільки саме ця постать «не зовсім удалась авторові».
П. Рулін цього не уточнив, натомість виснував: «Основної неясности п’єси режисер
не розв’язав» 942 . Тобто, проблема із витлумаченням образу Сави лишилася
відкритою разом з усім комплексом болючих питань драми.
Значно радикальнішою була позиція Ю. Смолича. Спершу він зауважив брак
марксистських підходів в осмисленні історичної долі України, потім закинув
драматургові невміння «глибоко продумувати» історичні теми, до яких той наважився
звернутися. Більше того, критик наполягав: «Тобілевич сам не знає, кого
йому ідеалізувати, тому й не дає остаточного вироку на вчинок Сави» 943 . Далі —
більше: «Тобілевич не в силі дати соціяльного виправдання його (Сави. — Н. Є.)
вчинкам, обмежується тим, що психологічно умотивовує зраду і весь хід дальших
подій» 944 . Насамкінець критик вдається до ототожнення Сави з сучасною
українською інтелігенцією, яка, на його думку, «в початку революції, шукаючи
засобів і форм здійснити свої національні ідеали, вдалася до буржуазії, відразу,
може, й щиро вірючи, що спілкуючись з нею, ворожою їй, вона зможе досягти
своєї мети. А згодом, як опинилася в боротьбі разом з посипаками своєї
національної иншої буржуазії, що й не приховує своїх класових замірів… лишилася
вірно служити їй» 945 . Подібні алюзії щодо ідейних змістів твору невдовзі
вартуватимуть життя тим, на кого міг (хай ненавмисно) «вказати» перст рецензента.
Однак і у 1927 році, як про це пише свідок подій — Й. Гірняк, невипадковим
тлом постановки «Сави Чалого» стає звільнення з високих посад чільників
українізації — О. Шумського та Г. Гринька, знищення М. Хвильовим другого тому
«Вальдшнепів» та інші події відповідного ґатунку. Втім, Ю. Смолич не збирався
обмежуватися зазначеними припущеннями, які, на його думку, найперше інспірувалися
змістом самої п’єси, — він далі розвиває цей мотив, переносячи його
на «сценічний текст»: «Не знаємо, чи гадав постановник ототожнити постать
Сави з ватажками ближчих часів, що про них допіру згадувано, чи просто тотожні
умови, риси й ситуації самі призвели до того, але в виконанні (Сердюк) момен-
942
Рулін П. «Березіль» у Києві […]. — С. 142–143.
943
Гудран Ж. [Ю. Смолич] «Сава Чалий» в театрі «Березіль» / Ж. Гудран // Нове мистецтво.
— Х., 1927. — № 6. — С. 3.
944
Там само.
945
Там само. — С. 4.
ти індивідуалізації особливо підкреслено. Це, звичайно, пішло на плюс задуманій
трактовці» 946 .
Врешті, така позиція стає казуїстичною, бо Ю. Смолич на виставі Ф. Лопатинського
у якийсь момент «спотикається» об «неправильну» поведінку персонажа,
сумлінно збережену постановником. Критик прямолінійно закидає останньому,
що той дає герою шанс на глядацькі симпатії, оскільки Сава, виявляється,
«засуджує гайдамаків за їхню неорганізованість, пророкуючи загибель справи
через анархічну сутність повстанства […] і виступає як прихильник організованої
боротьби, що думає не тільки за руйнацію сущого, а й за будівництво нового. […]
Якби в Сави забрати ці слова, то загальний рисунок ролі, задуманий постановщиком,
від того тільки виграв би» 947 . Ясно, що Ю. Смолич закликає театр до препарації
й актуалізації твору І. Карпенка-Карого навіть шляхом руйнації авторської
логіки та авторського світогляду. Він не зважає, що режисер має власний погляд
на постать Сави Чалого, більше того, — шукає резонансів класичного твору в сучасних
політичних реаліях.
Насправді припущення й пропозиції Ю. Смолича театр не реалізував (в усякому
випадку, їм немає підтвердження у жодному відгуку на спектакль «Березоля»).
Водночас, такого плану зауваження промовисто свідчать про харак тер
політичної ситуації в Україні, а контекстуальність «Сави Чалого» Ф. Лопатинського
певним подіям суспільного життя, можливо, й неумисно, набувала
вкрай гострого характеру. Було б серйозною натяжкою трактувати ситуацію
з прем’єрою цієї вистави як свідомий політичний крок театру, але наведені рецензії
ясно свідчать про те, що постановник зупинився на недвозначній загрозливій
політичній межі.
Вибір постановником саме такої п’єси зумовлений не самим лише історикополітичним
колоритом. У театральному середовищі найбільшу увагу звернули
на інший мотив, не менш важливий для вітчизняної сценічної культури. Його
(цей мотив) зауважив Й. Гірняк, заторкнувши кілька аспектів вистави. Він спробував
позиціонувати «Саву Чалого» в ситуації переосмислення класики за нової
культурної доби: «Не тільки українські глядачі, але й росіяни та євреї, які
великою кількістю стали заповнювати залю “Березоля”, переконалися, що українська
побутова й історична тема може полонити глядачів своєю вселюдською
трагедійною колізією і що український театр та його актор переросли тісні
етнографічно-фольклорні рамки. Виставою “Сава Чалий” театр переконливо
відповів апологетам театру минулого, що часи міняються і все міняється, і що
минулого вже не повернути. Герої трагедії “Сава Чалий” на сцені “Березоля”
946
Там само.
947
Там само.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
318
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
319