Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Попри високу оцінку нової постановки Л. Курбаса він звернув увагу на відсутність
«того “цементу”, що зв’язував, приміром, різні плани в “Джиммі Гіґґінзі”, бо
немає того цементу і в самій п’єсі» 1058 . Радше за все, критик примірявся до останньої
прем’єри зі звичною (як для «Березоля») системою оцінок, і, не знайшовши
їй підтвердження, підозрював театр (і драматурга з ним укупі) у втраті цілісності
— головної ознаки вивершеного твору. Очікуваний «цемент», єдність, якої
бракувало критикові, мала інший естетичний ґрунт, дезорієнтуючи навіть найдосвідченіших
фахівців.
На цих теренах, у співпраці письменника і театру, кристалізувалася нова
якість — украй важлива для національної сценічної культури — особлива розкутість,
свобода художнього висловлювання. В статті Ю. Смолича — найглибшому,
на думку П. Руліна, критичному осмисленні вистави — наголошено на нових
засадах мистецтва Л. Курбаса, які його висувають на особливе місце в українському
театрі тієї доби. Порівнюючи «Березіль» з іншими трупами, автор тішиться,
що має підстави «констатувати, оглядаючись на все наше театральне
сьогодні, в якому панує безоглядне стабілізаторство і відсвіження старих традицій,
коли кожний театр чомусь обирає для себе якусь одну формальну структуру
і намагається запхати в неї найрізноманітніші ідеологічні концепції», що поступ
колективу Курбаса «свідчить за величезну життьовість, гнучкість і потентність
“Березоля”, яко мистецького організму, за його “сьогоднішність” та великий
культурний діяпазон» 1059 .
«Народний Малахій» насправді був визначним культурним явищем, сказати
б, із мистецьким родоводом — його образна фактура рефлексувала у різних,
часто несподіваних естетичних діапазонах. Крім того, наведені вище закиди
Й. Шевченка щодо різностильності вистави варто розглянути з іншої точки зору.
І п’єса, і сценічний твір, дійсно, вигравали численними гранями, що могло виглядати
браком стильової послідовності, натомість позиція критика, радше, відбивала
кризу в оцінці діяльності «Березоля» часу його активного оновлення.
«Народний Малахій» — переломний момент, фокус у програмі театру, зсув
сильної тектонічної сили, що викликав до життя величезну припливну хвилю.
Осмислення природи цього сценічного феномену утруднюється тим, що більшість
тогочасних свідчень адресовані переважно п’єсі. Сама вистава, вразивши
несподіваністю сюжету, загадковістю пафосу, інтелектуального змісту, змушувала
рецензентів, кружляючи довкола цих мотивів, обмежитися констатацією
високого мистецького рівня спектаклю. В один голос рецензенти зауважували
формальне багатство першої дії. Вона приголомшувала яскравістю барв, блис-
1058
Шевченко Й. До підсумків театрального сезону в Харкові […]. — С. 129.
1059
Смолич Ю. Українські драматичні театри в сезоні 1927–28 […]. — С. 156–157.
ком майстерності, влучністю і дотепністю використання моделей традиційного
театру, поданих часом у майже пародійному вигляді. Побутовий шар, навіть гротесково
загострений, тішив глядачів знайомими рисами й обертонами. Герої видавалися
зрозумілими, впізнаваними, а сюжет (особливо на перший погляд) —
таким, що не потребував серйозних інтелектуальних зусиль з боку публіки для
його сприймання.
У першій дії панувала комедійна стихія, утворена ретельно дібраними побутовими
деталями виразного фольклорного забарвлення. Ця стихія ніби балансувала
на межі, що відокремлює народне мистецтво від масового (сучасною мовою —
кітчу), випромінюючи пародійну енергію такої образної насиченості, яка змушувала
говорити про відомі зразки базарно-олеографічної продукції, щоправда,
трансформованої художником В. Меллером на витончену театральну матерію.
Перше візуальне враження, сказати б, радувало око майстерністю чіткої графіки
чорно-білих площин, ліній, які своїм ритмом організовували майже геометрично
правильну перспективу ще й посилену системою білих куліс. Щоби ця геометрія
не виглядала нарочитою, деякі з площин трохи зсувалися у бік або вгору.
Утворену прямокутниками композицію доповнювали елементи у формі кола
— великий диск сонця в зеніті та його зменшені копії — соняхи. Чільне місце
у цій системі належало годиннику — «спрощеному» варіанту сонця й соняхів,
адже циферблат скидався на них, як рентгенівський знімок на портрет. У найвіддаленішому
кінці графічної перспективи, в самому її центрі радував око веселий
український пейзаж із вітряком. Його присутність небезпідставно навіювала
окремим критикам образи безсмертного роману Сервантеса. Ближче до авансцени
В. Меллер розташував виразний, але скупий інтер’єр: стіл із самоваром, клітку
з канаркою, пару стільців, фісгармонію в кутку, ікону. Картину доповнювало
вік но, завішене білою фіранкою.
Сюжет першої дії вичерпувався втечею господаря дому та відчайдушними
спробами ближніх його затримати. Ситуації розгорталися у добре вкоріненому
в українській сценічній традиції водевільному ключі. Водночас, полишення
Малахаєм свого «королівства», спроби молодшої дочки його повернути, її
загибель наприкінці вистави, багато в чому спричинена батьківською бездушністю,
божевілля героя у буревії суспільного життя, деякі інші авторські «підказки»,
— дозволяють асоціювати «Народного Малахія» з «Королем Ліром»
Шекспіра, але, звичайно, іронічно переосмисленим. Однак, у першій дії на березільському
кону нічого трагічного не ставалося. Тінь смутку і жалю оповивала
лише Малахія (М. Крушельницький), злегка позначала постать Любини
(В. Чистякова). Тоді як страждання мадам Стаканчихи (Л. Криницька) межували
з пародією. Недаремно свій ритуальний плач-лемент, з якого починалася вистава,
вона перемежовувала вказівками знижено побутового плану.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
356
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
357