Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

«Яблуневому полоні» протистоять не лише політичні сили, а й окремі люди. Його
хвилює катастрофічна деструкція світобудови, натомість від нього чекали «оперування
соціальними угрупованнями» 1016 …
Однак, закид М. Скрипника, вочевидь, не був безпідставним. Складна ідейна,
естетична фактура п’єси якщо й не розкривалася належним чином у виставі
«Березоля» (і не лише його одного), проте була досить потужною, щоби хвилювати
глядачів несподіваністю акцентів, подеколи ідейно сумнівних з точки зору
офіціальної ідеології.
На тлі багатьох «ідейно витриманих» спектаклів про громадянську війну
«Яблуневий полон» в «Березолі» виглядав набагато складнішим. Почати, хоча б,
з характеру відтворення кривавого протистояння ворогуючих сил. Романтичні
обертони вистави були важливим засобом емоційного забарвлення усіх героїв
п’єси, а лірична схвильованість робила гострішою тему поразки мрії, вбитої політичною
доцільністю. Ця поетична омріяність, безперечно, існувала у драматургії,
але режисер робив пронизливий авторський ліризм сценічно наголошеним,
домінуючим. Водночас вистава лишилася в усій березільській історії однією
з перших спроб розкриття, а не «подолання» автора-сучасника, чого не могла
не помітити критика: «Підчас важко збагнути, де саме починається режисер,
а де кінчається драматург. Це вже характерно для “Березоля” так далеко заглиблюватися
в матеріял, що робота режисера невід’ємно зливається з п’єсою» 1017 .
Я. Бортник був для харків’ян новачком, але достоту мистецьким породженням
березільської режисерської школи, на сильних сторонах якої невтомно наголошували
рецензенти, згадуючи про стильову чутливість, смак, єдність образних
чинників. Критичний погляд і тут зауважив очікувану стилістичну послідовність,
особливо, коли йшлося про літературне першоджерело: «В режисерському
плані постави в міру підкреслено романтичну піднесеність п’єси Дніпровського,
так у загальній будові спектаклю, як і в масових сценах, поданих у характері того
ж ліричного омріяння — з цього погляду вся партизанська маса й її проводир
Матрос творять одну хорошу суцільність» 1018 .
Для сценічного відтворення цієї ідеї Я. Бортник і художник В. Шкляєв створили
лаконічний просторовий образ, в якому довкілля ніби застигало в очікуванні
неминучої руйнації. Роль просторового «модуля» належала темно-сірим сукнам
— засобу театрального узагальнення, що надавав реальному часові та простору
рис метафоричності. Маєток Іви постановники позначили вузеньким білим
контуром, схожим своїми чіткими геометрично правильними лініями на креслен-
1016
Смолич Ю. Прем’єра «Яблуневий полон» […].
1017
Там само.
1018
Шевченко Й. До підсумків театрального сезону в Харкові […]. — С. 121.
ня. Дуга горішнього вікна — півколо, підтримане променями прокладок-рам, виглядала
як схематичне зображення сонця, накреслене дитячою рукою. Скупій геометрії
злегка позначеної будівлі протистояла розкіш обважнілої від квіту яблуневої
гілки. Однак, попри пишне цвітіння, вона, радше, відлякувала, бо надто скидалася
на клубок колючого дроту. Сусідство «квітучого мутанта» з чітким «кресленням»
ґанку та «солярним знаком» вікна робило просторову ситуацію, з одного
боку, дуже промовистою, а з іншого — майже метафізичною, поглиблюючи
відчуття неправильності загального стану речей, тривоги, страху перед наближенням
розв’язки.
Водночас, ґанок і гілка співіснували зі справжніми кулеметами та гарматою,
які «захаращували» сцену, переконливо засвідчуючи свою «залізну» перевагу.
Ними була повойована вся сцена. Їхні грубезні й нечутливі до болю металеві «тіла»
організовували юрбу довкола себе, примушуючи героїв підкорятися їхній хижій
силі. Людина поставала у такій просторовій ситуації додатком до «сталевого
звіра», рабом права сильного, рабом гармати, кулемета, рушниці. І чим більше
вона підкорялася зброї, тим глибшою ставала прірва між людиною та домом
і садом.
Серед виконавців головних ролей виділялися В. Чистякова (Ярославна)
та Н. Титаренко (Іва). Перша — сильна й непохитна, друга — ніжна, гнучка
й лірична. Імпозантністю, якоюсь спокійно-лютою силою вражав Л. Сердюк
(Отаман), а М. Назарчук у ролі китайця Сафо дивував технічною віртуозністю.
Критика його гаряче вітала, «бо над спробами виображення “інородців” тяжать
ще старі трафарети» 1019 , яких актор щасливо уникнув.
Щодо П. Долініна (Зіновій), з ним, на думку критиків, театр мав проблеми.
Актор, шукаючи психологічної правди і відвертості, ніби спотикався об протиріччя
духовних прагнень персонажа. Йдучи слідом за І. Дніпровським, який був
далеким від однозначного засудження Зіновія (чого вимагала панівна ідеологічна
доктрина), виконавець пробував і не міг знайти психологічно переконливий
вираз внутрішнього стану героя. Йому, приміром, закидали манірність в епізодах
камерних, інтимних. Але не можна виключити, що критика, насправді, прагнула
«випрямити» героя, тоді як актор не хотів спрощувати драми Зіновія — можливого
alter ego автора п’єси. Натомість важливий для проблематики драми образ
Матроса (Д. Антонович), здобув загальне схвалення. Привертав увагу й дещо
несподіваний план ролі, який не мав нічого спільного із поширеними тоді підходами
до змалювання «твердокам’яного більшовика». Особливо ефектно виглядав
його великий монолог про лейтенанта Шмідта — своїм пафосом, експресивністю
й тонким ліризмом нагадував монологи-мрії про майбутнє у «Щорсі»
1019
Смолич Ю. Прем’єра «Яблуневий полон» […].
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
342
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
343