Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

вигадливому «Іванові Гусу» (на думку сучасників, саме цьому сюжету належала
у виставі провідна роль). Здавалося, ніби Л. Курбас свідомо прагнув викликати
асоціації легендарного чеха із геніальним українським поетом, відтак зробив
постать Гуса центром «Шевченкової вистави».
Деякі критики, розділяючи це припущення, зауважували принциповий зв’язок
«Івана Гуса» та «Едіпа-царя». Однак, в постановці трагедії Софокла титульного
героя грав досвідчений Л. Курбас, тоді як в останній прем’єрі роль Гуса доручили
початківцю М. Терещенку. З ним режисер надзвичайно багато працював окремо,
змушуючи мобілізувати уяву, всі емоційні та інтелектуальні резерви.
Структура ролі великого протестанта розгортала його постать, насамперед,
в емоційних ракурсах. Спектакль починався сценою в храмі, з гірких слів героя
про панування зла на землі. «На сцені — лише ігрові деталі: аналой та хрест, що
перед ним молиться Гус, грати тюрми та ганебний стовп, біля якого спалюють великого
Єретика. […] У схрещенні двох світлових променів на темному фоні куліс,
біля аналоя, одягнений у темний чернечий хітон, стоїть Іван Гус» 274 . Персонаж
М. Терещенка говорив до Бога так, ніби, водночас, розмовляв із самим собою.
В наступному й останньому, передсмертному монолозі, він уже звертатиметься
до натовпу, чиє сумління та совість щиро прагне збудити.
Необхідність поєднувати «доцентрове» та «відцентрове» спрямування монологів
вимагала від М. Терещенка духовної, творчої зрілості, відповідної техніки.
Їхню нестачу доводилося компенсувати особливими ознаками сценічної
поведінки, відомими нам завдяки зауваженням Я. Савченка. Йдеться, насамперед,
про експресивність. Гру актора критик називав «виразною й темпераментною»,
а тон — «натхненним і правильно взятим». Він наголошував: сценічний образ
розвивався «на продуманих фонах, в супроводі живих груп, талановито скоординованих»,
що, на його переконання, «дозволяє […] одмітити цю постановку
як прекрасний дарунок артистичної фантазії й слідуючу ступінь бадьорої режисерської
думки» 275 . Отже, для Я. Савченка не було таємницею, що М. Терещенко
(і не він один) своїми високими творчими результатами у цій виставі завдячував
режисеру. Не менш важливим слід визнати саму структуру сценічної дії, яка
ідейно, естетично, емоційно організовувала розвиток сценічних подій, робила
художньо переконливим і мізансценічний малюнок і внутрішнє наповнення ролі
кожного персонажа.
Принциповою в цьому процесі була місія художника, чий внесок високо цінували,
насамперед, актори. Приміром, виконавець ролі Гуса в своїх спогадах наго-
274
Бондарчук С. Молодий театр […]. — С. 156.
275
Я. М. [Я. Савченко] Перший Молодий театр К. Р. Р. Д.: Шевченкові инсценовки / Я. М.
// Комуніст. — К., 1919. — 23 квіт.
лошував на тому, як світло в цій виставі додавало дії драматизму, експресивності,
рвучкості. Промінь, вихоплюючи із темряви ті чи інші постаті, об’єкти, робив ракурси
і пози особливо виразними. Так, у першому епізоді було «подано лише натяки
на декорацію ґотичного храму, кілька характерних його деталів» 276 , реш ту
мала домалювати фантазія глядачів. Із тих фрагментів, малочисельних станків
і сукон А. Петрицький створював делікатний, але від того не менш виразний, зоровий
план вистави. Він не претендував на домінування, однак відчутно активізував
асоціативні процеси.
Важливе уточнення щодо загальної спрямованості вистави зробив свого часу
Ю. Блохин, звернувши увагу на специфіку її будови, оскільки «впливає на глядача,
здебільшого, не поодинокий актор, а колективна маса акторська, всім комплексом
отих складових елементів театральної дії» 277 . Саме це він визнавав новаторськими,
саме тут, на його думку, «молодотеатрівці зійшли на найвищий
щабель своїх досягнень у сфері чистої театральности — досягли початків експресіоністичної
дії» 278 . З тезою Ю. Блохина перегукується репліка П. Руліна,
який теж побачив у «Іванові Гусу» (вкупі з «Едіпом-царем») «перші зернятка
експресіонізму» 279 . Врешті, Л. Курбас, згадуючи 1927 року останню прем’єру
Молодого театру, як «перший експресіоністичний спектакль у тодішній Росії» 280 ,
це вкотре підтвердив.
Автор першої монографії про режисуру Л. Курбаса — Ю. Бобошко, мав усі
підстави виокремити суто експресіоністичні ознаки в останній молодотеатрівській
виставі Л. Курбаса, вказавши на «синхронні колективні рухи і жести, динамічну
зміну мізансцен, контрасті перепади інтонацій». Серед характерних прикмет
цього напрямку він слушно називав і те, що принципово важливим «композиційним
чинником виступало у виставі світло» 281 . До наведеного переліку можна
додати ще й гостроту та експресивність мізансценічного малюнку, а також
особ ливий характер взаємодії героя і маси, в якому наголошується драматизм
їхнього протистояння. Ці та деякі інші прикметні ознаки естетики вистави допомагають
краще зрозуміти природу мистецьких пріоритетів Л. Курбаса наприкінці
другого сезону Молодого театру.
Зробивши на межі 1910–1920-х років ХХ ст. експресіоністичне щеплення
українському театрові, Л. Курбас прагнув тим подолати ізоляцію національної
276
Блохин Ю. [Ю. Бойко] Молодий театр […]. — С. 169.
277
Там само.
278
Там само. — С. 168.
279
Рулін П. Український драматичний театр за п’ятнадцять років Жовтня […]. — С. 99.
280
Курбас Л. Шляхи Березоля […]. — С. 159.
281
Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас […]. — С. 51.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
96
розділ перший МОЛОДИЙ ТЕАТР
97