Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Отже, під фінал сезону 1929–1930 років Л. Курбас, готуючи до показу
«Диктатуру» 1244 (прем’єра 31 травня 1930 р.), збирався перемогти опонентів на їхній
території, покладаючись на силу мистецького переконання. Такого повороту
подій драматург не чекав. Важко було передбачити, який єдиний у своєму роді
експеримент чекає на цей пересічний твір — драматичну ілюстрацію гасла про
«змичку міста і села», «провідну роль робітничого класу у побудові соціалізму».
Історія появи «Диктатури» на березільській афіші добре відома: на межі 1920–
1930-х років стан справ у театрі прямо залежав від влади. Все жорсткішим стають
вимоги «обслуговувати» політичні компанії. Не забарилися й численні драмороби
із продукцією відповідного спрямування — вони затопили українській
кін своїми опусами. Саме в цих процесах визрівали засади методу «соціалістичного
реалізму». Г. Веселовська акцентує на тому, що «ієрархічна система управління
радянським театром у соціалістичну епоху цілком природно стала застосовувати
принцип тиражування ідеологічно необхідних вистав. За цим принципом
п’єса, поставлена в одному театрі, згодом ставилась на інших сценах, причому
відмінності цих постановок полягали в нюансуванні деяких окремих мотивів,
способі виконання і ніколи не стосувалися глобальних, світоглядних питань.
[…] Але чи не вперше це сталося саме з втіленням «Диктатури» І. Микитенка» 1245 .
П. Рулін свого часу зауважив: більшість українських театрів відкрили сезон
1929–1930 років саме «Диктатурою», тож існувало досить підстав зробити появу
згадуваної п’єси в «Березолі» невідворотною. Тоді березільці зрозуміли суттєву
різницю між забороною творів М. Куліша і примусом ставити І. Микитенка, тим
паче, що нав’язування «Диктатури» здійснювалося більш агресивно й цинічно.
З точки зору Ю. Шевельова в Харкові першої половини 1930-х років відбуваються
разючі зміни театрального, літературного, політичного пейзажу: «Місто,
що ще перед тим не викараскалося з глибокої провінційності, запало до неї
знову і поважно» 1246 . Ці процеси співпали з початком репетицій «Диктатури»
І. Микитенка у «Березолі». Змальована дослідником картина фіксує кінець найвизначнішого
епізоду всієї історії вітчизняного театру ХХ ст. Автор точно по-
1244
Також про виставу див.: Єрмакова Н. Уроки «Диктатури» Івана Микитенка в
«Бе резолі» / Наталія Єрмакова // Записки Наукового товариства імені Шевченка: праці
Театрознавчої комісії / редактори тому О. Купчинський, Р. Пилипчук. — Л.: [НТШ],
2007. — Т. CCLIV — С. 308–330.
1245
Веселовська Г. Метод як стиль, а стиль як метод: Формальні пошуки в теорії та практиці
соцреалістичної доби, (1930–1950) / Ганна Веселовська // Український театр ХХ століття.
/ редкол.: Н. Корнієнко (наук. ред.) [та ін.]; Державний центр театрального мистецтва
ім. Леся Курбаса. — К.: Видавництво «ЛДЛ», 2003. — С. 308–309.
1246
Шевельов Ю. (Шерех Ю.) Я — мене — мені… (і довкруги): спогади […]. — С. 216–217.
значає основні фази деструкції, нищення найбільшого досягнення національної
театральної культури. Фактично у кількох реченнях йому щастить накреслити
головні віхи діяльності Л. Курбаса і «Березоля» до останнього моменту їхнього
творчого життя.
З початку сезону 1929–1930 років Л. Курбас готується до постановки ще ненадрукованої
на той момент «Диктатури», водночас переглядаючи вистави
Одеської держдрами (режисер М. Терещенко) та Червонозаводського театру
(режисер В. Василько). Його враження — вкрай негативні, що ображає не тільки
постановників, а й драматурга, який першу зі згаданих вистав вважав зразковою.
Ситуацію ускладнює відсутність між ним і «Березолем» хоч якого діалогу.
Й. Гірняк наводить епізод візиту драматурга до театру, коли його авторських
амбіцій не просто не потішили — завдали удару. Звиклий до виявів театрального
ентузіазму, І. Микитенко «не опанував свого розчарування, коли Курбас подякував
йому за турботу й запропонував залишити текст п’єси» 1247 . Це був перший
і останній прямий контакт сторін і драматургові лишилося просто чекати на результат.
Про те, що вийшло з того «чекання», писав Ю. Бобошко, кваліфікуючи
вчинок автора як безпрецедентний: напередодні прем’єри «Диктатури» письменник
публічно дискредитував режисера на засіданні ради ВУСППу, закидаючи
йому ніцшеанство, ідеалізм, містицизм, прагнучи знецінити все, що театр готував
до показу.
Між тим Л. Курбас працював над п’єсою з величезним ентузіазмом, не звертаючи
уваги на брутальність автора, створюючи на репетиціях особливу атмосферу.
«Підготовка такої складної вистави потребувала злагодженої, напруженої
праці всіх складових ділянок театрального колективу — творчих, виробничих,
адміністративних. Лесь Курбас захоплював усіх своєю невтомною енергією.
З театру він не виходив буквально з ранку до ночі. Денного часу не вистачало.
Репетиції на станку тривали вночі. Знову, як і на репетиціях масових сцен у виставі
“Змова Фієско у Генуї”, я захоплювався майстерністю режисера. Курбас
працював натхненно. Під час нічних репетицій, стоячи в партері біля рампи, у білій
сорочці, з вільно розкуйовдженим, посрібленим сивиною волоссям, він посилав
людям на сцені чіткі режисерські команди й час від часу підживляв сили, ковтаючи
принесену з дому у термосі міцно зварену чорну каву. Складна масова сцена
оживала на очах. Курбас нагадував казкового капітана романтичного вітрильника
у бурі на морі» 1248 .
Напрочуд романтичний портрет постановника, змальований одним із учасників
подій, переконує в його нездатності, скориставшись ситуацією, «зіпсувати»
1247
Гірняк Й. Спомини […]. — С. 331.
1248
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 68–69.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
426
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
427