Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Модерну є гра з формою, а не з сюжетом» 232 , — на жаль, віддавала перевагу саме
«грі з сюжетом». Мабуть, тому, не зазнаючи належного режисерського проводу,
дехто з них безпорадно борсався в хвилях дещо безладної самореалізації.
Натомість, це не означає, що режисура Г. Юри була позбавлена ознак самобутності.
М. Терещенко, приміром, зауважив його оригінальне тлумачення міфологічних
персонажів: «Більшість фантастичних сил природи було показано дуже
своєрідно. Трактування спектаклю виходило за межі відомих театральних традицій.
Наприклад, такі персонажі, як Лісовик і Водяник, що в більшості театрів показувались
як гидкі потвори, в Молодому театрі викликали у глядачів симпатії.
Водяник був мудрим, сердечним дідуганом, а Лісовик — веселим і вічно молодим
юнаком, рухливим, сповненим життєрадісним гумором, витівками й неприязню
до міщанського болота» 233 .
Між тим, створення психологічно правдивих портретів фантастичних істот
ви явилося майже карколомним завданням, впоратися з яким пощастило не всім.
Мабуть, лише В. Василько зміг назвати причини, які стали на заваді досягнення
необхідного результату деяким його партнерам. Йдеться про розповсюджену
звичку підміняти психологізм натуралізмом, що здавна дошкуляла багатьом
українським митцям. Вважаючи такі ризики нагальними і вкрай небезпечними,
В. Василько небезпідставно шукав виходу в інтенсивній роботі над формою.
Паралельно із ретельною роботою над зовнішнім виглядом персонажа він особливу
увагу приділяв опрацюванню літературного матеріалу. В «римованому, віршованому
тексті драматурга, ламаному ритмі мови», який «підкреслював умовність,
поетичність персонажа» 234 , він знаходив порятунок від псевдопсихологічних
рефлексій. Вистава, попри брак безпосередньої регулярної роботи з постановником
і відсутність потужного режисерського проводу, одразу стала популярною,
чим помітно поліпшила матеріальний стан трупи.
Щодо самого Г. Юри, то він краще за інших розумів: справжній успіх на нього
чекає лише в роботі над твором, який щонайповніше відповідає його природним
нахилам та естетичним смакам. Із цими думками він починає пошуки літературного
матеріалу і вже за місяць по прем’єрі «Затопленого дзвона» пропонує киянам
«Гріх» В. Винниченка, ймовірно, свій найбільш вдалий режисерський опус
часів Молодого театру. Поза сумнівом, особливої впевненості Г. Юрі надавала
довіра драматурга, який йому першому дозволив здійснити постановку тільки-но
створеної п’єси.
232
Свербілова Т. Від модерну до авангарду: Жанрово-стильова парадигма української
драматургії першої третини ХХ століття […]. — С. 17.
233
Терещенко М. Крізь лет часу […]. — С. 156.
234
Василько В. Театру віддане життя […]. — С. 141.
Напередодні нового, так і не розпочатого сезону, Л. Курбас, оприлюднюючи
майбутній репертуар колективу, називає серед нечисленних вистав, що лишилися
від попереднього сезону, також і «Гріх». Добре розуміючи необхідність враховувати
так звану «злобу дня», маючи, втім, інші, аніж у Г. Юри, погляди на цю проблему,
лідер театру визнавав за колегою право на окрему точку зору, на власний
творчий вибір.
У посталій політичній ситуації Г. Юра виявив непогану обізнаність у кон’юнктурі
політичного моменту й особливостях глядацького попиту. Його попередня
й наступна режисерські роботи позиціювали митця як, можливо, найбільш успішного
представника, сучасною мовою, масової культури в новітній історії національного
театру. Він, як ніхто, вмів знаходити найкоротший шлях до аудиторії,
на смаках якої добре розумівся.
В роботах сучасних дослідників української драматургії подибуємо аналогіч не
розуміння п’єс В. Винниченка, що демонструє, як «соціально-психологічна драма
ХІХ ст. перетворювалася на психоаналітичну і до того ж стилізувала в собі популярні
жанри масової культури, як-то кримінальна драма, мелодрама» 235 . Тож
Г. Юра не випадково став першим постановником «Гріху» — твору, що, по-перше,
був, мелодрамою, а, по-друге, «сміливо розправлявся» із тільки-но поваленим режимом,
буквально, прирікаючи спектакль на підвищений інтерес широких кіл глядачів.
Чи ж треба дивуватися, що під час перегляду вистави окремі надто збуд жені
червоноармійці готові були стріляти в садиста-жандарма (С. Сем дор) 236 ? Подіб ної
реакції не викликала жодна інша робота Молодого театру.
Камерний характер п’єси, обмежена кількість персонажів і, головне, психологічно-побутова
стилістика — все це дуже пасувало природі обдарування
Г. Юри-режисера. Майже всі ролі в «Гріху» грали актори, з якими йому ще раніше
пощастило досягти належного творчого порозуміння: С. Семдор, О. Ватуля,
В. Василько, П. Самійленко, О. Юрський. Цього разу він не брав участі у виставі
як виконавець, відтак міг зосередитися виключно на режисерсурі. Нарешті, його
цілком влаштовувало запропоноване С. Гречаним рішення сценічного простору
— традиційного, без претензії на щось більше, ніж позначення місця дії.
Він сам його досить докладно описав через багато років: «На сцені була правдиво
відтворена обстановка вітальні в квартирі революціонерки Марії: прості меблі,
скромне оздоблення. За вікнами видно верхівки дерев. Так підкреслювалося,
що дія відбувається на другому поверсі міського будинку. Це допомагало добре
передати атмосферу жандармської облави, звуки фургонів, що під’їжджали,
235
Свербілова Т. Від модерну до авангарду: Жанрово-стильова парадигма української
драматургії першої третини ХХ століття […]. — С. 13.
236
Див.: Нятко П. Сторінки мого життя […]. — С. 21.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
80
розділ перший МОЛОДИЙ ТЕАТР
81