Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Твір В. Цимбала зазнав докорінної переробки. «Із реалістичного методу п’єса
перекочувала у романтичне настановлення, вона в авторовому примірнику стала
звучати вже як романтична драма […], режисура, скорочуючи, перемонтовуючи,
вмонтовуючи чужий літературний матеріал (вірші тощо) і взагалі відповідно оперуючи
сценічними прийомами, старалися надати спектаклеві тієї ідейної категоричності,
гостроти і активності, що створила б з нього виставу не споглядального
порядку, а активізуючу мисль і волю» 1239 .
Про яку саме «мисль» тут йдеться стає зрозумілим із тиради, що дезавуює
справжні причини й обставини звертання до недолугої драматургічної спроби
В. Цимбала. Можливо вперше Л. Курбас так відверто демонструє згадувану
Ю. Шевельовим «дипломатичність» перед реальною загрозою розправи. Такої
«передбачливості» керівник «Березоля» ніколи раніше не демонстрував. Втім,
його текст не був виявом характерної для того часу демагогії: банальним підлабузником
Л. Курбас ніколи не був. Радше, тієї страхітливої пори він здавався
надто наївним, попри те, що тон, форма, до яких він вдається, свідчать про серйозне
потрясіння. Мабуть, саме цим можна пояснити аргументи Курбаса на користь
появи в репертуарі «Заповіту пана Ралка»: «Після нашого минулого сезону,
після “Народного Малахія”, а також після “Мини Мазайла”, навколо театру
створилася дуже сумбурна атмосфера, з одного боку випливаюча з серйозного
побоювання частини громадянства за долю нашого театру, а частково вилилась
вона в неприємну, неприпустиму травлю “Березоля” з боку поодиноких товаришів
і групок. Закидали, між іншим, що наш театр немовби занадто цікавиться
національною проблемою (хоча “Мина Мазайло” був першою п’єсою за всі вісім
років роботи “Березоля” на цю тему), і що національну проблему висуває як головну
у всій нашій сучасності, і що освітлює її не так, як повинен би це робити
державний, та ще пролетарський театр. Тому “Березіль” вважав за потрібне
взяти курс, щоб вибити цю “зброю” у тій частині громадянства, яка оперує суто
політичними арґументами проти роботи нашого театру. І от також для цього,
щоб вибити цю “зброю” і щоб протилежність між нами і хуторянами (обивателями)
виявилась по суті наших розходжень, — театр вважав за потрібне постановку
в цьому сезоні “Заповіту пана Ралка”. Поставити п’єсу, яка продемонструвала
б більше, аніж це допустимо було зробити в “Мині Мазайлі”, як саме
“Березіль”, як пролетарський театр, трактує національну проблему, щоб зрозуміли
ті, хто “їм” повірив, що “Березіль” завжди пропагує її в дусі політики нашої
партії в цій справі. От для цього якраз матеріал цієї п’єси, на наш погляд,
дуже відповідний. Нарешті, ще один момент зіграв ролю нагальної потреби ці-
1239
Курбас Л. «Заповіт пана Ралка» […]. — С. 782.
єї п’єси. Це викриття і арешт груп СВУ та СУМ 1240 , процес яких почався цими
днями. […] Тому наш театр розв’язує “Заповіт пана Ралка” способом розкриття
і засудження національної романтики, чи, точніше, романтики націоналізму.
Це і є тим основним настановленням, тією мислю, яка і розгортається в п’єсі.
В ній показано: звідки родиться націоналістична ідеологія і в чиїх інтересах,
хто і як нею користується, показано, як цього вимагає діалектика в роботі нашого
театру» 1241 .
Нічим іншим, як спробою реабілітації не можна пояснити цю тираду, проте,
навряд чи Л. Курбас тоді розумів реальні масштаби загрози. Очевидно,
вважав неймовірним асоціювання його із тими, кого звинувачували в справі
СВУ. Крім того, він напередодні виконав «рокіровку» в бік сили, що найбільш
агресивно паплюжила «Березіль», сподіваючись у такий спосіб порятувати
театр. Йдеться про вимогу влади поставити на березільському кону
твір головного опонента М. Куліша — І. Микитенка. В окремих посвячених
колах Л. Курбасу конфіденційно пояснювали небезпечність нехтування ідеологічно
витриманими опусами ВУСППівського лідера. Схожі аргументи лунали
й у його найближчому оточенні. Приміром, Й. Гірняк наполягав: «Мої
товариші із шкільних лавок Карпо Саварин (К. Максимович), Федір Палащук
(Б. Конар), Василь та Іван Сірки, які відігравали немаловажну ролю в харківському
партійному естаблішменті, звертали мою увагу на цю обстановку і радили
інформувати Леся Курбаса, щоб він не легковажив ситуації, що захмарювалась
над ним і над “Березолем”. Впертість мистецького керівника провідного
театру, його ставка на драматургію Миколи Куліша і на ідеологічну спорідненість
з Вапліте мобілізували всю антиукраїнську стихію партійного і адміністративного
апаратів» 1242 . Існували й інші причини переглянути попередню репертуарну
політику театру.
Нарешті Л. Курбас зважився на такий крок і включив до репертуару дві
п’єси І. Микитенка. Над однією почав працював сам, хоча спочатку її мав ставити
В. Інкіжинов. Керівникові «Березоля», мабуть, здавалося, що таке рішення
повністю «закриє проблему» політичної неблагонадійності театру, а тематичний
план «Заповіту пана Ралка», спрямованого на засудження націоналізму,
посилить відповідний ефект. До речі, так цю ситуацію витлумачив і Н. Рабічев:
«Постава “Заповіта пана Ралка” є значний крок уперед, особливо, вважаючи
на ті дискусії, що навколо “Березоля” точились» 1243 .
1240
СУМ — Спілка української молоді.
1241
Курбас Л. «Заповіт пана Ралка» […]. — С. 781.
1242
Гірняк Й. Спомини […]. — С. 328.
1243
Рабічев Н. На театральному фронті […]. — С. 16.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
424
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
425