Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Давалася взнаки різниця темпераменту, психофізики. «Бучма не такий моторний
і швидкий в жестах, рухах, повільніший у ході. Мілютенко — нервовіший,
різкіший. А на вигляд це був простий “репаний” літній дядько, анітрохи не схожий
на мільйонера, що верховодить такими ділами. Мілютенко більш відкрито
засуджував свого героя» 1428 . Прикметною була різниця «комерційних» підходів
кожного й, відповідно — манера спілкуватися. «Пузир — Мілютенко бачить людей
наскрізь. Він діловий, владний, енергійний. Уважний, чіпкий, пронизливий
погляд, що все примічає довкола. Короткі рубані фрази. Жодного зайвого слова.
В усьому почувається тверда воля людини, що звикла розпоряджатися іншими
людьми. І тримається він упевнено, спокійно» 1429 . Звичайно, йдеться не про
стиль ділових стосунків, а про різну форму і зміст спілкування. Мілютенків хазяїн
прагматичніший, хоча «і той, і той знають, що “вірні слуги” обкрадають їх.
Однак Пузир Амвросія Бучми ставиться до цього хоч і з прикрістю, але й з розумінням
слабкості людської натури: мовляв, як не вхопити того, що погано лежить
і ніби само лізе тоді в руки? Пузир Дмитра Мілютенка добре знає: якщо не даси
вкрасти малого, то неодмінно вкрадуть більше…» 1430 .
Серед тих, хто «краде», перша позиція належала Феногену І. Мар’яненка. Від
початку репетицій такий розподіл викликав загальне здивування. «Самою природою
призначений для ролей героїчного плану, чудовий Гонта в “Гайдамаках”,
блискучий Потоцький в “Саві Чалому”, він продемонстрував тут абсолютне перевтілення»
— згадував один з його учнів, вражений тим, що побачив на кону «догідливо
зігнуту спину, медовий голос, очі, сповнені любові до хазяїна, найщиріші
сльози та — тваринну упертість, відчайдушну боротьбу за свою копійку» 1431 .
Дехто з партнерів казав про його абсолютну невпізнаваність: «У досить огрядній
статурі його Феногена дивувала легкість рухів, готовність будь-якої миті зігнути
спину перед заможнішим. Змінився навіть вираз очей — пильний, насторожений,
чіпкий погляд виказував здатність до блискавичної оцінки ситуацій у власних
інтересах. На диво змінився і голос актора: замість благородної мужності
— щось бабське, якась підозріла навмисна скрадливість інтонацій, доброзичливість
хижака, що, вичікуючи, не випускає кігті!» 1432 . Семантично багатий образ
час від часу обарвлювався у кольори відчайдушного гротеску, ставав майже
фарсовим, не втрачаючи при тому органічності. Так, герой І. Мар’яненка
«в пориві льокайського слугування бере на коліна і, як рідну дитину, пригортає
1428
Андріанова-Гордієнко Н. Дмитро Мілютенко […]. — С. 60.
1429
Там само. — С. 61.
1430
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 90.
1431
Галицкий В. Театр моей юности […]. — С. 204.
1432
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 89.
до грудей Пузиря, водночас не забуваючи нагадати тактовно про гонорар за цю
“любов”» 1433 . Надто ризикований пластичний «жест» мав бездоганну психологічну
мотивацію. Критик із захватом писав про Феногена: «цей лірик глитайського
розбою, філософ “хазяйства”, збагачення, улесливости й святошництва стає знаменником,
укупі з яким інші персонажі творять ту чи ту образну величину» 1434 .
Автор допису небезпідставно зауважував «майже філософськи заглиблене художнє
синтезування» 1435 , наголошуючи на принципово важливому аспекті образу
Феногена.
Інший виконавець цієї ролі — Й. Гірняк — анітрохи не був схожим
на І. Мар’яненка, як Пузир Д. Мілютенка — на героя А. Бучми. Його персонаж —
значно жорстокіший, можливо — небезпечніший, однак, поза сумнівом, більш
примітивний. Ця постать також вийшла відчутно узагальненою, отримавши у сучасників
визначення явища «всюдисущого і повсякчасного» 1436 . Постава, пластика
героя Й. Гірняка («не то смиренна, не то діловито пригнута фігура з трохи
витягнутою головою») у фіналі несподівано його «демаскували»: «Коли вмирає
Фіногенів господар — Пузир, Фіноген — його колись слухняний управитель
і слуга, сідає в крісло і випростовується. Але як випростовується! Це вже
не Фіноген, не управитель, а тим більше не слуга. Це сам Хазяїн» 1437 .
Успіх «Хазяїна» зробив зустріч нового 1933 року особливо радісною й веселою.
Однак це тривало недовго. Весна принесла на українську землю страшний
голод. Тієї-таки весни у Харкові прогриміли постріли. Після арешту ваплітянина
М. Ялового — одного з найближчих друзів М. Куліша й театру «Березіль» — застрелився
М. Хвильовий. Слідом вкоротив собі віку М. Скрипник. Новий варіант
«Чотирьох Чемберленів» (прем’єра 16 квітня 1933 р.) у постановці Б. Балабана,
В. Меллера та Ю. Мейтуса народжувався у вкрай похмурій атмосфері — «у столиці
України бушував розгул арештів» 1438 . Тож, не дивно, що нове ревю великого
розголосу не здобуло, пройшовши майже непомітно.
Сезон закінчився появою на березільському кону п’єси Мольєра — «Пана де
Пурсоньяка» (прем’єра 29 травня 1933 р.) в режисурі Л. Дубовика (художники
Д. Власюк і Є. Товбін, композитор Б. Крижанівський). Ю. Шевельов, іроніч но охрестивши
виставу «символічно-філософським статичним рев’ю», досить ре тельно
її проаналізувавши, зупинився на темах естетичної цілісності, теат раль нос ті,
1433
Л. Ю. [Л. Юхвид?] «Хазяїн» у «Березолі» / Л. Ю. // Вісті ВУЦВК. — Х., 1933. — 25 січ.
1434
Там само.
1435
Там само.
1436
Дивнич Ю. [Ю. Лавріненко] В масках епохи […]. — С. 38.
1437
Там само. — С. 38.
1438
Гірняк Й. Спомини […]. — С. 356.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
480
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
481