Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

з’являвся на кону «під спів вранішніх птахів, у австрійському трофейному кашкетику,
що залишився у нього з часів війни, і тілогрійці. Голова на тонкій шиї, схилена
на бік, травинка у руці робили його схожим на сільського філософа, мандрівника.
Меланхолійна задумливість була основною барвою актора у першій половині
п’єси […], коли Малоштан кидав в обличчя Чирві гіркі слова обурення. Прозріння
свого героя Крушельницький грав з трагічною силою» 1303 . Асоціації з Малахієм,
ще раніше запропоновані К. Буревієм, вказували на особливості світосприйняття
обох цих персонажів, у «Березолі» вони дивився на довколишнє життя наївними,
ледь не дитячими очима. У Л. Курбаса Малоштана з Малахієм зближував
безмежний ідеалізм. Відрізняли — лагідність, щемлива ніжність й повага до життя
першого з них. М. Крушельницький захоплював здатністю «в м’яких тонах поєднати
і нервову хворобливість, й натхненний ідеалізм незаможника, що носиться
зі своїми пекучими запитаннями» 1304 . Йому в цій виставі була до пари щира й проста
Небаба Н. Ужвій. На думку Л. Болобана, цих рис найбільше бракувало майже
всім виконавицям ролі Небаби в інших театрах. Фігура значною мірою службова,
необхідна драматургу для пом’якшення суто чоловічого конфлікту, вона зрідка
коли здавалася реальною, живою людиною. У Л. Курбаса відсутність умисної політизації
робили Небабу (інша викона ви ця — С. Федорцева) психологічно важливим
ланцюжком поміж Дударем і Мало штаном.
Коло їхніх ідейних супротивників було набагато ширшим: біблійний Чирва
Й. Гірняка й Л. Сердюка, гротескові Півень Д. Мілютенка, Параня В. Чистякової,
Н. Титаренко, Гусак О. Хвилі та Р. Черкашина, Горох О. Шутенка — безпринципний,
схильний до компромісів бюрократ радянської формації. Робота театру викликала
захват рецензентів, які писали про тріумф акторської школи «Березоля».
«Диктатура» Л. Курбаса мала величезний резонанс, дехто вважав її кращою
роботою режисера. Публіка, шокована видовищем, певний час «не приходила
до тями» (в сенсі періоду «адаптації» до спектаклю), чимдалі краще сприймаючи
його зміст і красу. Н. Кузякіна мала рацію, наголосивши: «Коли всі інші
постановки “Диктатури”, відгримівши у перший сезон, зникли, “Диктатура”
у “Березолі” продовжувала йти чотири роки — поки Курбас залишався у театрі»
1305 . Але не бракувало й сильніших реакцій, головним чином, у обізнаної публіки.
К. Буревій не даремно стверджував: «І як тільки відкрилась завіса, як тільки
впали очі на сцену, так глядач і забув про всі вистави, що бачив, відчувши, що
сьогодні він побачить нову поставу зовсім нової п’єси» 1306 .
1303
Галицкий В. Театр моей юности […]. — С. 183–184.
1304
Болобан Л. [Л. Серговський] Подвійна перемога […]. — С. 54.
1305
Кузякина Н. Лесь Курбас […]. — С. 41.
1306
Нахтенборенґ Д. [К. Буревій] «Диктатура» в «Березолі» […]. — С. 548.
Березільська прем’єра останнього травневого дня 1930 року видалася вкрай
незвичною. «Першу виставу переглядали учасники окрпартконференції, а дві
наступних — представники літератури та мистецтва і широка громадськість.
Усі ці три вистави театр показував протягом доби (остання закінчилася о третій
годині ранку). В інформаціях, що з’явилися у пресі, відзначався успіх п’єси,
писалося, що не було жодної дії, де б глядачі по кілька разів не переривали вистави
оплесками чи на адресу акторів, чи режисера, чи художника, чи то навіть
освітлювачів» 1307 . Спектакль, окрім шквалу критичних відгуків, спеціальної дискусії
— остаточно розсварив театр із автором. Реакції І. Микитенка подеколи видавалися
не зовсім адекватними. Ю. Шевельов згадував, як на диспуті у студентському
гуртожитку «Гігант» драматург буквально нищив Л. Курбаса: «Його обличчя
— чи то бульдоґа? чи то Муссоліні? — із зловісно стисненими щелепами
було аґресивніше, ніж звичайно, а це не було так легко зробити. З нелюдською
впертістю якоїсь автоматичної ґільйотини (якщо така коли-небудь існувала) він
висував проти Курбаса одне за одним політичні обвинувачення, що загрожували
його діяльності й самому існуванню» 1308 .
Керівник «Березоля», звичайно, не міг не передбачати реакції автора, чий
твір, як вважав останній (і небезпричинно), лише слугував театрові підставою
для спектаклю. Амбітний драматург виглядав у цій ситуації «зеленим початківцем»,
якого «переграв» майстер-режисер. К. Буревій, завершуючи допис побажанням
І. Микитенкові вчитися у М. Куліша, фактично, влучив у найболючіше
місце ушкодженого авторського самолюбства. Л. Курбас ніби не помічав, краще
сказати, не зауважував небезпеки, яка виходила з вусппівських кіл. Від роздратування
І. Микитенка його мав оборонити успіх постановки. Нарешті політичний
зміст березільської вистави, на думку режисера, був надійним гарантом
спокою та стабільності колективу. Задля цього було зроблено крок, який інакше,
як ідеологічним запобіжником, визначити неможливо. Йдеться про апарти
у бік Леніна — Сталіна, драматургом, до речі, не передбачені та додані театром.
Вожді «виникали» на березільським кону опосередковано. В купе «Дудар вмощувався
на верхній полиці і ненароком упускав червоненьку книжечку — мандат
з силуетом Ілліча. Негр піднімав її, шанобливо цілував портрет і віддавав книжечку
Дударю. Дудар довгим поглядом, наче вперше побачив, дивився на силует
і бережно ховав книжечку ближче до серця» 1309 . Цей мімічний епізод психологічно
побутового ґатунку відтінявся прийомом із арсеналу агіттеатру (йдеться про
«хлопця в білому»).
1307
Горбенко А. Харківський театр імені Т. Г. Шевченка […]. — С. 64.
1308
Шевельов Ю. (Шерех Ю.) Я — мене — мені… (і довкруги): спогади […]. — С. 137.
1309
Бобошко Ю. Режисер Лесь Курбас […]. — С. 163.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
444
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
445