Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Л. Дубовик, поставлений перед необхідністю визначатися з програмним змістом
майбутньої постановки та її стилем, щодо першого особливих проблем
не мав — цього «не дозволяв» ідейний стрижень твору. Щодо тематизму вистави,
то режисер обрав мотив, який був особисто йому близьким. Нещодавній
студент — він не з переказів знав життя героїв «Кадрів». Врешті, в «Березолі»
пану вав культ освіти, і всі учні Л. Курбаса прагнули інтелектуального, духовного
розвитку за найскрутніших обставин. Тож не дивно, що це і визначило
провідну лінію останньої прем’єри, в якій театр «намагається всіма способами
підкрес лити, як протягом учоби перетворюються студенти, міняється манера
гово рити, мислити, міняється зовнішній вигляд, навіть самі стіни їхньої школи
перетворюються» 1366 . Водночас, режисер не захотів занурюватися в історію викриття
класового ворога й пристосуванця Галащука, а, тим більше, будувати довкола
нього головний конфлікт вистави. Він пов’язував сподівання на пристойний
творчий результат із позитивними тематичними аспектами п’єси, зосереджуючись
на образі студентського колективу — головного героя березільської вистави.
До слова, три інші театри (чи не через мистецьке «походження» постановників
— прямих учнів Л. Курбаса?) демонстрували ту саму тенденцію, на чому наголошував
рецензент (колишній молодотеатрівець): «Всі режисери всіх театрів
намагалися одсунути на другий план сюжетний вузол — Галащука. […] В усіх режисерів
була в основному одна думка… Розкрити процес зростання нових людей,
нових двигунів культури й будівників соціалізму» 1367 .
Помітно більший інтерес Л. Дубовик виявляв до старшого покоління інтелігенції.
Його вимоги змусили І. Микитенка ґрунтовніше розробити цей тематичний
шар, в результаті чого, крім додавання епізодів із Сльозкіним і Гармашем,
було поглиблено образ Кочерги. Особлива увага режисера навіть спричинила,
на думку критика, надмірне педалювання цієї лінії, викликавши питання
з приводу певної сценографічної деталі, «для чого режисер Дубовик ще раз
підкреслює цю ж думку вивіскою імператорського університету, що нібито
обривається»? 1368 .
Хоча аналіз сценографічного рішення «Кадрів» утруднює мізерність інформації,
окремі зауваження рецензентів засвідчують його виразність і лаконізм.
Насамперед наголошується ощадливість у використанні предметів, приміром,
там, де в інших театрах на сцені знаходилося по кілька вагонів, у «Березолі» був
лише ґанок одного. Схожий принцип використано для епізоду виходу на субот-
1366
Балабан Л. [Л. Серговський] На тему про реалізм: (З приводу чотирьох постав п’єси
Івана Микитенка «Кадри») / Л. Балабан // Радянський театр. — Х., 1931. — № 4. — С. 52.
1367
Там само. — С. 46.
1368
Там само. — С. 48.
ник, коли ефект бадьорого морозного ранку утворювала саме лише майстерне
«блікування» світла на сукнах. Нечисленні світлини «Кадрів» демонструють вишукану
світлову партитуру з примхливою грою тіней, здатною посилити драматизм
сценічних подій, надати більшої гостроти їхньому виразу. На такому тлі
побутово вірогідні костюми, здаються гіперреалістичними — ніби на кін герої
потрапили безпосередньо з вулиці. Крім того, одяг мав посилювати принцип типажності,
апелюючи до естетики кінозображення. Це враження підсилювала
світлова партитура, що, радше за все, визначало візуальну стилістику вистави.
Достовірність героїв могла стати для Л. Дубовика єдино можливим засобом
надати переконливості п’єсі — доволі схематичні «Кадри» могла порятувати
тільки бездоганна правда типів та мотивів їхніх вчинків. Іншої альтернативи
холодному «ідейно грамотному» розрахунку драматурга Л. Дубовик та акторський
склад не знаходили. Це відбилося на позиціях, з яких Ю. Дивнич розглядав
Котьку Й. Гірняка: «Тут акторська техніка, майстерство перевтілення дають
образ наївного хлопчини, жертви революції, безпритульного, що рано втратив
батьків, але не втратив гумору і ліризму… І тут актор уміє віднайти в мертвій полові
совєтьського тексту п’єси живе зерно життєвої правди і виростити з нього
на очах у публіки образ, що був би цікавий (або ще й цікавіший) через десятки
років у майбутньому» 1369 . Решта виконавців: Л. Сердюк, М. Кру шельницький,
Д. Мілютенко, Д. Антонович, Н. Ужвій, О. Доценко, О. Доб ро вольська, О. Хвиля,
Р. Черкашин та інші, слідом за режисером шукали характерні ознаки персонажів
у вирії життя. Л. Дубовик намагався викорис тати найменшу можливість, щоби
зробити події пізнаваними. В цьому сенсі особливої ваги набували деталі, конкретні
реалії життя, зауважені критикою: «Іспит. Проста мова, рівно — від відповіді
до відповіді. Так, як і в житті, без жодних прикрас. […] У чому полягає
успіх тієї сцени, що є по суті лише копія, фото зі звичайного іспиту, що їх сотнями,
тисячами проводять по наших вишах. Успіх не в формальному витворенні,
цебто не в якомусь надзвичайному прийомі, а в змістовності, в тому, що зміст цих
слів сам по собі перетворюється у найширший і глибокий образ» 1370 .
«Кадри» Л. Дубовика поступалися «Диктатурі» Л. Курбаса не лише за мистецьким
рівнем (що зрозуміло і так), а й характером підходу до літературної
основи. Молодий режисер не змінював естетичні параметри п’єси, навпаки,
— всіляко її зміцнював, використовуючи образну палітру реалістичного театру,
не уникаючи елементів побутової правди, при цьому обмежуючи елементи
театралізації. Це була культурна, зі смаком зроблена сценічна річ — вона мала
би сподобатися драматургові. Проте, цього не сталося. Ось що згадує один
1369
Дивнич Ю. [Ю. Лавріненко] В масках епохи […]. — С. 38.
1370
Балабан Л. [Л. Серговський] На тему про реалізм […]. — С. 47–48.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
462
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
463