Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

що душить світ, а він хрипить і давиться; страшний вітер, у якому крутить землю
і людину. Усі поетичні образи, що символізують загибель людини і крах її надій,
драматург зібрав на площині невеликої, камерної, за кількістю осіб, і соціальної,
за конфліктами, драми і тим надав її картинам майже філософської сконденсованості.
Так, світ «“Маклени Граси” як ніч — темна, холодна, чорна. За поетичним
колоритом це найпохмуріша з п’єс Куліша, у зіставленні з якою навіть
трагедійний “Народний Малахій” і трагічна символіка “Вічного бунту” здаються
світлішими» 1466 . Розбіжності у позиції режисера (якому й раніше траплялося
корегувати твори М. Куліша) і драматурга утворили колізію творчої полеміки.
Там, де драматург виявляв стриманий оптимізм, постановник пророкував катастрофу:
в Радянській Україні, він вважав, на героїню чекає неминуча загибель
від голоду.
Режисерська концепція «Маклени Граси» й досі недостатньо досліджена, попри
те, що творчі ідеї постановника продовжують викликати великий інтерес.
Зокрема його спроба зробити соціально-політичний контекст вистави вагомим
фактором її змісту, для чого, власне, і знадобилися зміни фіналу п’єси. Глядачі
мали, сказати б, невідворотно порівнювати світ, звідки тікала героїня (його публіка
бачила на кону), і світ, куди вона тікала (його публіка бачила довкола себе
в реальності). Провокуючи зіставлення сценічної умовності з позасценічною
безумовністю, він скеровував асоціативні процеси у потрібному напрямку
і, крім усього, позначав семантичну природу вистави, посталої зі сув’язі життєвої
та поетичної правди. Він не приховував і власну оцінку зображуваних подій:
Польщу у нього цілком могла заступити, хоча б, Німеччина, якби між останньою
та Радянським Союзом існував кордон, інакше втеча героїні втрачала сакральний
сенс, руйнуючи режисерський задум. У 1933 році досвід Л. Курбаса спростовував
омріяний Макленою образ СРСР як землі обітованої. Відтак характер мистецького
висловлювання засвідчив втрату соціальних ілюзій. Якщо представники влади
спромоглися це зрозуміти, то вистава була приречена. Проте, складна детермінація
ідейних, тематичних планів останньої березільської вистави не дозволяла
«викрити» постановника одразу, тому вона пройшла декілька разів, перш ніж
її заборонили 1467 .
Та, чи була, все ж таки, Польща Польщею у Л. Курбаса? Погляди критиків
розділилися. Сам драматург у певний момент, нібито, хотів, аби це була Польща,
на чому наголошувала Н. Кузякіна: «Лесь Курбас, як згадував Куліш вже 37-ро-
1466
Кузякіна Н. П’єси Миколи Куліша: Літературна і сценічна історія […]. — С. 417.
1467
Про кількість показів різні автори пишуть по-різному. Приміром, у Ю. Лавріненка
йдеться про п’ять-шість показів, у Ю. Шевельова — про дванадцять, деякі автори наводять
й інші цифри.
ку, мав бажання зняти взагалі всі локальні барви з драми, грати її як річ цілком
умовну, що стосується і Польщі, і Радянської України. Проте, автор з тим не погоджувався,
не сприймав польський фашизм і утиски українців, мав намір бачити
на сцені все-таки Польщу» 1468 . Беручи до уваги час висловлювання, можна припустити:
на драматурга впливали особливі обставини, змушуючи його саме в такий
спосіб тлумачити події. Хай там як, але виразні, хоча й нечисленні сценічні
деталі вказували на Польщу, демонструючи вміле балансування театру на дуже
тонкій грані, що розділяє загальне і конкретне, удаване і дійсне, й по своєму розставляє
змістові пріоритети.
Серед найпринциповіших, хоча й найменш досліджених аспектів режисерської
концепції, проблемним виглядає потрактування постаті головної героїні,
для багатьох рецензентів — символу чистоти і наївності. Ю. Лавріненко називає
її «анголом», «чарівним видивом чистого людського серця» 1469 , але, як і більшість
дописувачів, тим обмежується. Через превалювання подібних суд жень Маклена
Н. Ужвій apriori поступається Зброжеку Й. Гірняка, Падуру М. Кру шель ницького,
Зарембському Д. Мілютенка. Приписувана їй роль невин ної жерт ви помітно
збіднює діапазон ідей, які вона інспірує, лишає відкритим питан ня місця персонажа
в структурі сценічного твору.
Причиною укорінення такого твердження, радше за все, була думка, що на головну
роль, буцімто, помилково призначили актрису невідповідного психофізичного
типу. Якби йшлося про побутову драму, може, на такий закид і варто
було б зважити. Проте, коли постановником є митець Курбасівського масштабу,
таке припущення геть недоречне. До того ж, на Маклену пробувалися знач но
молодші й тендітніші Т. Жевченко та Т. Карпова 1470 , але режисер зупинив вибір
на Н. Ужвій, віддавши перевагу майстерності перед фізичною достовірністю, маючи
на те вагомі причини.
Першим у ситуації спробував розібратися Ю. Шевельов: «Засобом відриву від
пласкої реальности в виставі “Макле ни” був розподіл роль між акторами з невідповідними
фізичними дани ми. Багато говорилося про те, що тілистій і немолодій
Ужвій до ручено ролю підлітка Маклени. Але так само зокругленому Крушельницькому,
що творив у ревіях “Березоля” образ украй добродушного Свинки,
1468
Кузякіна Н. Щедре літо Миколи Куліша […]. — С. 13.
1469
Дивнич Ю. [Ю. Лавріненко] В масках епохи […]. — С. 43.
1470
Н. Корнієнко помиляється, стверджуючи, що Т. Карпова грала в останній березільській
виставі епізодичну роль танцюристки (Корнієнко Н. Лесь Курбас: Репетиція майбутнього
[…]. — С. 400). Про репетиції Т. Карповою ролі Маклени див.: Карпова Т. «Лесь
Курбас мислив метафорами» / Тетяна Карпова; розмовляла О. Седунова // Кіно-театр. —
К., 2012. — № 4. — С. 11–14.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
488
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
489