Повний текст - Інститут проблем сучасного мистецтва

тема тизму та жанру. Оскільки, на його думку, сатиру тут «спрямовано од наково
й на легковажність, зарозумілість і ідіотизм Пурсоньяка і на золотий мішок
за рослого волоссям і твариноподібного Оронта, і на сентиментально-розкислих
процукрених коханців — Ераста і Юлію», — тому «надміру виростає постать
Збрігані. Хитрий волоцюга-неаполітанець переростає на якогось “великого комбінатора”,
мало не Мефістофеля. Він командує армією костюмованих агентів,
йому скоряється місяць, за його бажанням з’являються дерева й будинки (фінал,
апотеоза Пурсоньяка), він, підморгуючи хитрим оком, пускає в рух усю систему
коліщат і пасів, що обплутують усіх дієвих осіб п’єси. Збрігані в виставі — часом
Фігаро, символ наростання буржуазної революції, часом в наслідок суперечностей
вистави — просто досвідчений театральний механік-бутафор, штукар,
якийсь новітній Боско» 1439 .
Л. Дубовик, зловживаючи засобами театралізації, «затушковує загальну лінію
розвитку дії, текст і сюжет відходять на задній плян і зникають, атракціони набирають
характеру самодостатности, спектаклю, як чогось цілого, нема, — театральність
його вбито». Критик не применшував фаховий рівень запроваджених
прийомів, їхньої естетичної вартості: «Цю театралізацію в “Пурсоньякові”
зроблено часто віртуозно. Пригадаймо сцену полювання Оронта на… сніданок,
биття горщиків під час сварки Оронта з Пурсоньяком, дітей, що оточують
Пурсоньяка, його ляльку в першій дії тощо». Проте він не збирався ігнорувати
також втрату постановником почуття міри, зауваживши: «Загромадження сцени
речами, гіпертрофічність і підкреслена розірваність окремих сцен, нарешті зловживання
павзами, як у перебігу цілої вистави (численні пантоміми й німі сцени),
так навіть у репліках акторів» 1440 .
Спроби режисера осучаснити Мольєра, на думку рецензента, виглядали вкрай
непереконливо: «що ближче до фіналу, то упертіше він упроваджує натяки
не на сучасне, а навіть на злободенне. Ми бачимо Пурсоньяка в ролі трамвайного
кондуктора, в ролі офіціянтки, ми чуємо знайоме: “Єсть аначка, руб пачка” й т. д.,
аж поки це не завершується прикінцевими словами Збрігані про Пурсоньяків,
Пурвиньяків, Трусоньяків, Шляпоньяків, Опортуньяків у глядній залі» 1441 .
Висновки Ю. Шевельова були в цілому невтішними, попри щиру повагу
до творчого колективу: «театр зробив ребус, талановитий і дотепний у часткових
моментах, але безладний, розтягнений і плутаний, ідеологічно й художньо суперечливий
у цілому. Іти далі цим шляхом зневажання автора й театралізації дета-
1439
Шевльов Г. [Ю. Шевельов] «Пурсоняк» — Мольєра: Нова постава «Березоля»
/ Г. Шевльов // Літературна газета. — Х., 1933. — 27 черв.
1440
Там само.
1441
Там само.
лів, значить перекреслити висунуте самим театром твердження про те, що театр
повинен бути театральним. Напрям руху треба змінити, не забуваючи й не розгублюючи,
звичайно, багатющої майстерності, розкиданої по виставі» 1442 .
Ставлення до цієї прем’єри в самому «Березолі» було, по суті, аналогічним, недаремно
так мало згадок вона по собі лишила, хіба що, Р. Черкашин в нарисі про
Л. Дубовика (1947 р.) сказав про неї кілька слів, називаючи «Пана де Пурсоньяка»
«повчальною невдачею», що нею «закінчився учнівський період» у житті постановника,
який серед інших березільських режисерів харківської генерації вирізнявся
великим почуттям фахової відповідальності. «Молодий режисер розробив
найдосконалішу партитуру спектаклю. Це був блискучий феєрверк творчої вигадки,
дотепних “трюків”, гострих сценічних рішень… Вистава пройшла тільки
вісім разів. Недаремно, подивившись “Пурсоньяка”, один із режисерів музкомедії
сказав: режисерської вигадки в цьому спектаклі вистачило б на три повних сезони
музичної комедії» 1443 . Все це згодом не завадило Р. Черкашину називати виставу
нудною.
Наведене судження, радше за все, можна пояснити занепадницькими настроями
в колективі — адже від початку 1930-х років театр мусив звертатися до творів
сумнівної художньої якості, а, подеколи, й сумнівних ідейних та моральних засад.
Кращу трупу України практично позбавили можливості працювати над творами,
гідними її фахового рівня, розвиватися й вдосконалюватися: «у другій половині
сезону 1932–1933 року стало ясно, що “Березіль” різко загальмував в своєму розвитку.
[…] Лесь Курбас пов’язував зупинку поступального руху колективу зі своєю
хворобою. Виховання молодих режисерів здійснювалося не так інтенсивно» 1444 .
Керівник «Березоля» довго і тяжко хворів. Добровільно йшли з життя його
товариші. Йому забороняли ставити те, що він хотів, показувати кращі вистави
останніх років. Частішали закиди політичного змісту. Було очевидно: «Березіль»
намагаються деморалізувати. Всі спроби керівника колективу оборонити своє дітище,
йдучи, зокрема, на численні компроміси, результатів не дали. Л. Курбас
страждав і занепадав духом. Одна з актрис залишила симптоматичні спогади, що
ілюструють душевний стан вчителя. Якось, опинившись у під’їзді його дому, вона
побачила, що «сходами піднімається до своєї квартири на третьому 1445 поверсі
1442
Там само.
1443
Черкашин Р. Лесь Дубовик, заслужений артист УРСР / Р. Черкашин. — Х., 1947. —
Майстри радянського мистецтва. — С. 8.
1444
Черкашин Р. Ми — березільці: Театральні спогади-роздуми […]. — С. 93.
1445
Насправді Л. Курбас мешкав на п’ятому поверсі у квартирі № 68, про це див.:
Куліш В. Слово про будинок «Слово»: спогади / Володимир Куліш. — Торонто; Онтаріо:
Гомін України, 1966. — С. 49.
наталя єрмакова березільська культура: історія, досвід
482
розділ четвертий «БЕРЕЗІЛЬ» у харкові
483