Літературознавство итиказ

Черемшині та іншим західноукраїнським письменникам. Миповинні шанобливо подивляти Федьковичеве слово, що в кожномускладі ряхтить іскрою возз’єднання українських земель.Йому потрібно було служити не тільки ідеї народної літератури,а й боротися за найочевиднішу, а тому так довго топтануправду про те, що буковинські гуцули, галичани та наддніпрянці— один народ.Поезія Федьковича, якій закидали тематичну затиснутість,має стільки ліричної напруги, пісенної ясності, правдивогодраматизму, що все це легко замінює будь-яку спокійну йплитку широчінь. Так, вона затиснута жовнірською та гуцульськоютематикою, як Дунай Балканами та Карпатами, — алечерез те могутня й глибока її течія.Рання лірика Федьковича перейнята щемливою тугою рекрутаза рідним краєм, за гірською волею, але часто вриваєтьсявона в сферу соціального почування. «Цісарський двір» у Відні,де стоїть на «шельваху» син бідної матері, вмираючи з розпукиза нею, «ясні мури» аристократичних палаців у Вероні,де також стоять на варті в білих кабатах буковинські легіні, всіоті «каменнії брами» стають символами людського нещастя.Федькович побивається над долею нізащо погублених «цісарськихслуг», жертв безглуздого й жорстокого мілітаризму, аленайважливіше — він бачить страждання родин їхніх, пов’язуєв одну картину скін жовніра, пораненого на полі бою, з трагедієюматері, дитини, його всієї вітчизни.Гой, та ріжуть тарабанчики.Машерують новобранчики,Новобранчики-соколи, —Займив цісар в чисте поле.На лукаву Італію,На криваву баталію.Ой, та не мало, та й не много.Лиш триста тисяч без одного,А все хлопці, а все руські.Під канони, під французькі.Це з вірша «Золотий лев», що, можливо, посідає перше місцеу всій жовнірській ліриці Федьковича. Ледь помітна печальнаусмішка перекреслює офіційну бравурність, порожню гуркотнявумаршових бубнів. Федькович викриває антилюдську сутністьвійни, згубу крові й згубу доброти, якими завжди увінчуєтьсямілітарна жадібність. Федьковичева поезія близька нашомувікові передовсім антивоєнною спрямованістю, прогляданняму бездушність і паразитичність будь-якої сили, яка женепід гармати покірну, тарабанчиками підбадьорювану масу.