Літературознавство итиказ

пям, взявши від них масштабність душевного зору, цебто «телескопивічності», засоби для пластичного відбиття меншихчастин, витреновані на відображенні всесвіту. Після того, якТичина «вернувся» з космосу, сказавши своє тверде й глибоке:«М олюсь не самому Духу — та й не Матерії», після пошуківдуху самої матерії, тобто творчого начала мудрої природи,словом, після того, як Тичина створив свою філософськуконцепцію світу, в якій, річ ясна, пробивалися суспільніі навіть окреслені національні ідеї, він утвердився в тому погляді,що духовність людська є не тільки величезним рушієм упіднесенні цивілізації, але й сама по собі є цариною, де найбільшевиявляється людина-бог, людина-творець. І Тичинастав говорити мовою, яка творила нову епоху в нашій літературі,мовою, що прагнула відбивати і передавати творчі діяннянової людини, епохальність новизни в житті українського народу.І тут він сказав не одне таке, що набуло для нас значеннядорогих істин, не одне таке, що підносило наш народ вдуховній силі, не одне таке слово, що, як печать спадковості,заважить на вроді й характері нашого національного обличчя.Згадаємо хоч би один з його громадянських акордів, що йнині стрясає плісняву з душ, причаєних у своєму гіперболізованомумаєстаті, нездатних, одначе, відмовитись від найменшоївигоди в ім’я свого слова, душ дрібних, та чим дрібніших, тимбільше пожадливих до ролі лжепророків.За всіх скажу, за всіх переболію,Я кожен час на звіт іду, на суд.Чорнокнижники й фарисеї не посміли допитуватися, наякий же це суд іде поет? Та й чи не возвишає він свою особунад масами, беручись говорити за всіх? Хто право дав одиниці,хоч яка б вона була видатна, за всіх відповідати й за всіх мучитися?Вони мовчали, а люди знали, що то говорила не зарозумілість,яка ніде й ніколи не торкнулася чистої душі ПавлаГригоровича, а любов поета до «людей, відчуття історії як суду,постійне відчуття громадянина. Говорила душа, яка силоюсвоєї всевідповідальності за народ і словом правди здобуваєсобі право сказати: «Я єсть народ...»Епоха Тичини не закінчилася. Ренесанс української поезії,розпочатий «Сонячними кларнетами», триває. Не тільки невичерпалися, а збагатилися тривогою та енергією наших днівдавні й зовсім недавні тичининські метафори. Ось наша тривогав його рядках: