Літературознавство итиказ

про це говорилося й писалося, що пломінь Шевченкового геніярозливався жилами Малишкового слова. Цим не хотіли ніті, хто говорив чи писав про це, ні я не жадаю підносити Малишкадо Кобзаря, а хочу сказати тільки одне: існує глибокаспорідненість між ними, яка до кінця не буде вияснена ніколи,але серцем її відчуватиме кожен, хто знає і любить Шевченка,Малишка й Україну.Та повернемось до нашої першої зустрічі. Ми приїхали доАндрія Самійловича під вечір. На моє здивування, нас чекаврозкішно накритий стіл. Мабуть, Жора, допоки ми гулялидніпровськими схилами, організував обід і повернувся за нами.Малишкову квартиру (на вул. Леніна, 68) освітлювало призахіднесонце. Не можу збагнути досі, чому я так добре запам’ятавсаме це освітлення. Буквально плин, течію променів я бачивтоді в його домі, і все в тому промінні видавалось менізагадковим і надзвичайним. Картини Пимоненка й Васильківського,які висіли на стінах, здавалося, випромінювали щосьнабагато важливіше, ніж те, що на них було зображено.Я розглядався по великій, як думалось тоді, по безкінечнійоселі Андрія Малишка, а коли погляд мій упав на одні двері,які вели з їдальні в сусідню кімнату, поет приклав палець доуст, ніби хотів сказати, щоб я дотримував тиші. Але вголосвимовив:— Там мій батько!Ми сіли за стіл. Малишко, його дружина Майя, Жора і я.Мене трохи здивував, навіть трохи збентежив тост за моє здоров’я,виголошений господарем у надто урочистому, хвалебномустилі. Я ще не знав, що Малишко шанує ритуал кавказький,що, ніби справдешній грузин, кохається в застольних промовах,які для нього, як потім з’ясувалося, були не раз репетиціямисерйозних виступів. Одначе фальш і порожня патетикав тостах взагалі дратували його. Для мене, вихованого напокутсько-гуцульських традиціях, де за обіднім, празниковимчи навіть весільним столом найдовшою і найвишуканішоюфразою було; «Дай, Боже, здоров’я», Малишкові тости-промовиздалися обрядовою новиною, до якої, зрештою, я скорозвик.Не дійшов наш обід і до середини, як почали з’являтися вМалишковій хаті його літературні товариші. Ніби на запрошення,приходили один за одним і сідали біля нас трапезувати.Андрій Самійлович радів щиро приходові колег, а Жорадбав, щоб було чим наповнювати чарки. З появою кожногонового гостя свято начебто починалося спочатку. Я почувавсядуже незручно, входити в бесіду з письменницьким товарист-