Літературознавство итиказ

творчості поета як величавої пісні про вищі істини людини йприроди.Невпинний рух матерії у формах живого і мертвого, свідомогоі несвідомого, безконечна перебудова цих форм на основіїхньої взаємопроникності, спільності в найменших частинахбудівельного матеріалу — атомах — забезпечує людині «матеріальнебезсмертя». Але людська свідомість скоріше погоджуєтьсяна своє матеріальне продовження в образах дерева, квіту,листка, ніж в образах каменю, глини, пилюги.Свідомість неохоче доходить до повної резиґнації у передчуттіпосмертного буття, бо головним у її роботі є жадібністьпізнання. І вона тягнеться туди, де є більша таємничість, удіяльність, — у світ, ближчий людині, в органічний світ, упоезії Антонича перехід свідомого в несвідоме, людського світув зелень рослинного космосу дається як шлях пізнання, ане як шлях зникнення людини. Гіркоту мислі про тлінністьокремого людського життя поет намагається побороти терпкоювірою в невмирущість усього сущого.Поезія Антонича — це розпізнавання активного й «потойбічного»буття людини через її перетворення в рослину і, такимчином, включення її життєвих сил у сили насіння, пилка,блідого кільчика, не скореного асфальтами й плитами залізобетонузародка майбутнього дерева.Чому Антонич так часто і так пристрасно «вивчає» взаєминилюдини і рослини? Чому «рисі», «бацили», «комети» та все іншез тваринного й неорганічного світів до його поетично-філософськоїконцепції світу входять більше перерахунково, механічно,як поняття одного ряду, але цілком інших емоційних величин?Справа, здається, в тому, що рослина має недосяжну вірністьмісцеві народження, дитячу безвідповідальність за своєжиття, мінливу зовнішність і вищий смак у достосуванні своєїіндивідуальності до навкружжя, до часу року і днини, до ясноїпогоди та іншого настрою неба. В рослин немає звірячої брутальностій хитрості при відстоюванні своїх прав на життя,зате вони мають мовчазну терпеливість і загадкову витривалістьу люто не сприятливих для життя місцинах. Та найважливіше— це їхня краса, така відмінна від краси людини яктваринної істоти, і божевільна щедрота та безкорисливість, нібирозрахована на людський пожиток, на допомогу людині.Все це будить захват поетичної уяви.Хаотична потужність, яку оспівує в рослинах Антонич, можезаслонити найважливіше в його поезії — намагання зглибитипсихіку людини через «психіку» дерева. Було б серйозноюпохибкою стверджувати, що процес злиття людини з при-