Літературознавство итиказ

ведливого ладу на основах класової солідарності в загальнолюдськомумасштабі, але практика міжнаціональних взаємин вСРСР, де основою всього була насильницька русифікація,імперська ідеологія пролетарських царів, повернула мене доФранка націоналістично-демократичної зрілості, до нашогонайвидатнішого державника і мислителя нової посткомуністичноїдоби.За радянських умов, коли література вже самим фактоміснування в національно-мовній формі ставала обороною історіїта культури народу перед русифікуючим, репресивним, тоталітарнимкомуністично-московським режимом, моя есеїстканамагалась бути схвальною, захисною, будівничою щодо письменства,щоб критичним наставленням не підтримувати денаціоналізуючого,отруйного політичного ладу. В ті часи українськалітература — і класична, і нова, так звана радянська, —лояльними і слухняними щодо режиму журналістами була визнанадругорядною, недорозвиненою, слабкою, приреченою назабуття. Мені доводилось піднімати значення не тільки нашихкласиків, а й моїх сучасників, письменників, творчість яких,незважаючи на свою позірну службу режимові, засвідчувалавласну й глибоку приналежність до українських класичнихтрадицій, відображала українську дійсність, де відчуваласяперспектива національного розвитку і життя. Я писав проРильського й Бажана, про Гончара й Стельмаха, про моїх друзівшістдесятників і молодших від них літераторів, але завждипро тих, які були носіями внутрішнього спротиву русифікаційнійполітиці радянської влади.Певна річ, сьогодні такий підхід до нашої літератури підневільноїдоби може бути відкинутий. Вона може бути потрактованаз героїчно-максималістської позиції, яка, наприклад, визнаєТичину автором тільки «Сонячних кларнетів», а все інше,написане поетом, кваліфікує як блюзнірство або ж каліцтвогенія. Справді, пригадую, коли я писав про Тичину, то вважавсміливістю не згадувати про вірш «Партія веде» та про іншійого прислужницькі твори, а зосередити увагу тільки на раннійтворчості великого поета. Оскільки не було можливостікритикувати його за слабкі речі, я ставив собі інше завдання —повернути читача до його дореволюційних, геніальних творінь,стверджувати його дар, а з ним і нашу літературу як силунашого національного духу. Не вважаю, що ці статті треба сьогодніпереробляти, вони — свідки часу і хай залишаться такими,як я їх написав.Та сьогодні, знаючи однобічність, недалекоглядність і прив’язаністьмоєї критики до конкретного історичного моменту,