Літературознавство итиказ

уособленням стражденної нації. Леонід Рудницький підійшовдо питання, що саме повинно бути моральною цінністю літератури.Якщо це релігійність, яка трактує страждання кожноїлюдини як невід’ємну частину її християнської долі, то справдіцей глибинний філософський мотив має бути високо оціненим.Але чим суворіше він висловлений, тим правдивішим вінвиглядає. Нашій літературі слід остерігатися показу терпіннятам, де його нема і не може бути, хоч є тимчасові досади,пов’язані з надмірною чутливістю особистих амбіцій та невдач.Певна річ, далеко не все, що писалося за допомогою здрібнілоїлексики в нашій поезії, варте осуду чи забуття. Згадаймогеніальну пісню Леоніда Глібова «Стоїть гора високая». Тамгай «густесенький», а під гаєм «річенька», але саме суворийвисновок з цієї медитації: «а молодість не вернеться» створюєдраматичне напруження між дитячим сприйманням гаю та рікиі похмурою правдою повнолітньої людини, що говорить проневблаганну проминальність життя. Такий же конфлікт ніжностій суворості життя, відбитий у самій стилістиці твору, мипобачимо в одному з найкращих віршів Миколи Вінграновського.Ось поет бачить дівчину «молодесеньку», вона несе воду зДніпра, на піску залишаються не сліди, а «слідочки» її ніг.«Братик меншенький» котиться до неї згори... Вони втікаютьод грози, вона в «червонім намистинні», він у «білій сорочині».Все таке ніжне, лагідне, романтичне і пересолоджене.І раптом в ідилію придніпровського села вривається образ,який говорить правду про дріб’язкові інтереси людей тієї оселі,про берег Дніпра, де тепер «свої хатки мурашки закладають».А далі йде суворий кінець вірша: «Печенігів колись нацьому місці Ярослав розбив, розгромив на цьому місці». Двічі— «на цьому місці». Поет ніби перекреслює прозовим закінченнямсвого твору всю його відірвану від світу, наївну лагідність.Він ніби каже: пам’ятайте про минуле свого народу, ви,хто будує дрібний мурашник на тому місці, де лилася кров заволю.Леонід Рудницький вказує на необмежені можливості українськоїмови здрібнювати всі поняття, в тому числі й фундаментальніоснови буття, що виводить письменника або в сферуіронії, або в сферу розумової недолугості, залежно про що самеі як іде розправа. У своїй статті «До феномену українськоїлітератури» Леонід Рудницький зачепив одне з найважливішихпитань слабкості й сили нашої поезії. Плач українськоїпоезії, особливо сучасної, як правило, не має нічого спільногоз терпінням, а є ознакою рабської психіки і підлеглості тради­