Літературознавство итиказ

об’єднувальним і саме тому неостаточним, людяним у найширшомурозумінні й саме тому незнищенним. Олесь Гончар показуєне самовдоволення, а «муку чистоти», він найчастішеаналізує залежність інтелектуального рівня і творчого надихулюдини від її моральної освітленості. Чистота в естетичномусловнику автора «Тронки» — це сама енергія розвитку як окремоїособистості, так і цілого колективу, народу і навіть людства.Олесь Гончар —один із тих українських письменників XX ст.,творчість яких можна й треба прочитувати в контексті світовихлітературних осягнень та ідеологічних поєдинків. Цьоговимагає популярність його книжок за кордоном і — що головніше— акцентований поетичною манерою вислову людиновозвеличувальний,рідкісний у сьогоднішньому світовому мистецтвінастрій його творів.«я мрію написати роман про повітря або про воду, тобтопро найнеобхідніше для людини». Це слова Олеся Гончара,ніде не написані. Я запам’ятав їх так, як були вони сказаніколись на зустрічі письменників з інтелігенцією Умані. Що це,пересторога перед нестримною механізацією світу? Можливо,адже в здобутках науки, техніки і промислового розквіту єнемало такого, що загрожує, коли не боротися з ним, перетворитисиню хвилю ріки в чорне трутизняне гниво, а веснянийвітер — у палючий подих смерті. Але навів я ці слова ОлесяГончара не для того, щоб характеризувати майбутні книжкинашого майстра, а для того, щоб підкреслити одну з дорогоціннихприкмет усієї його дотеперішньої творчості, я назвав биту прикмету відчуттям найнеобхіднішого слова або відчуттямслова-необхідності у національному і загальнолюдському масштабах.Читати Олеся Гончара — це означає передовсім думати проголовні досягнення й суперечності XX ст., про головні етапи впореволюційному житті українського народу, про головні рисинашого народу як борця за справедливе суспільство, про магістральнової історії, де немало плит вкладено потом і кров’югероїв «Прапороносців» і «Тронки».Олесь Гончар належить до такого роду художників, які займаютьсяфілософським проповідництвом через літературу, їхняфантазія породжує образи не для самої радості метафоричногороздумування, а для зіставлення їх з істиною буття, дляпізнання рушійних, животворящих і головних сил людськоїдуховності. Легко помітити, що, починаючи з «Прапороносців»або й раніше, з довоєнних оповідань, Олесь Гончар чимразбільше насичує свої твори публіцистично-філософськими ус­