Літературознавство итиказ

брилами або цеглинами в стінах дому. Вони припасовуютьсяодне до одного в силу неймовірної відшліфованості й чистоти,утворюючи нерозривну, єдину за своєю природою матеріальнуі змістовну міць.Сяйливість філологічної культури поета переходить у змістовнудоречність і чистоту його поетичного мислення. І, хочпоет в іронічному стилі розповідає, що Римська імперія впалачерез те, що її поети писали тільки про Форуми, Колізеї, Терми,не звертали уваги на «цвітку дрібную», як Маркіян Шашкевич,бо в латині нема «суфіксів пестливості й здрібнілості»;сам автор надзвичайно обережний щодо вживання слів-ласкавчиків.У нього є «мати» і «мама», дуже рідко зустрічається«матуся», а «Україна», певна річ, ніколи не виступає як плаксива«Українонька».Болять мене, мамо,ноги твої.Болять мене, мамо,руки твої.«М а т ер і»Своєю лагідністю поезія Р. Лубківського зворущує і запам’ятовується.Це друга її питома прикмета. Але пошану викликаєте, що поет ніколи не плаче й ніколи нікого не проклинає.Своєї лагідності не губить тоді, коли торкається иайболіснішихпереживань. Його поезія тамує в собі страждання, та,чим стриманіша вона, тим більше стає вражаючою, як це йповинно бути в характері правди.А є ще й третя важлива прикметність поезії Романа Лубківського:її доброзичлива іронія, усмішка, гротескна гра, в якійінколи зблискує вістря сатири, але, як правило, панує почуттяінтелектуального гумору. Гумористичні й сатиричні речі класиківпольської поезії Юліана Тувіма та Костянтина-ІльдефонсаГалчинського одразу пригадуються при читанні деякихтворів нашого поета. Він перекладав їх, учився в них видаватина посміх самого себе, знаючи, що біля справжньої сльозикрапля усмішки світить, як сонце після бурі.Гумористичне перо Лубківського тим цікаве, що вміє узагальнювати,писати не лише про «тортурованих славою» своїхколег, а й про хвороби зарозумілості цілого суспільства й цілоїнашої доби.Вже маєм те, що маєм!А маєм те, що є:Когось переганяєм.Від нас хтось відстає...