Літературознавство итиказ

слов’янський світ так само йде із глибини серця, з народженоїєдності української і польської крові, яка нуртує в ньому. Самета єдність у його серці підсилює український патріотизм, загострюєвідчуття справедливості, за якою незаконно приниженіі потоптані чужинцями і «своїми» пігмеями Україна й українськамова стають ідеалами його життя, творчості, невсипущоїгромадської та політичної діяльності.Мовний патріотизм Р. Лубківського — річ очевидна, але це —лише знак на вході в його поетичний світ, де виступає слово нетільки і не просто як захисник, але й головно як творець і вседержительнації. Природне і глибинне, вистраждане і незаперечне,новаторське (і не лише в українській поезії) всеосяжне,євангельське розуміння й потрактування слова у Романа Л убківськогоокреслюємо як перше, центральне коло в дереві життя,духу та зросту поетового таланту. Шевченків вислів «німіраби» в поезії Романа Лубківського дістає філософське тлумачення.Це люди мовлячі, але безсловесні. їхня мова — каліка,вона позанаціональна і позадуховна. Це — роботи, які вміютьвідтворювати комунікативні звуки, але не усвідомлюють їхньоїприроди, їхнього взаємозв’язку, їхньої краси. Вони не бачать себев дзеркалі своєї мови, не чують, як воно бринить.Але найбільша мука — це усвідомити й себе насильно відокремленимвід рідного слова.Звикаєш до слова, наче до рани.Ніби до лестощів.Як до проклять.Поете!Кріпись!Зненацька нагряне:М ука найтяжча — як болі переболять!..сЗвикаеш до слова...Сила поезії Лубківського сконцентрована на несподіваній,«вибуховій енергії» забутого, залежаного слова, яке він, нібивідбиту від велетенської опоки кам’яну окруху, піднімає йобертає в діамант, тим самим показує, що вся скеля нашоїмови — суцільний, повний сяйва, алмаз. Зачарований словомпоет знає таємницю свого надиху. Він боїться слова, яке пахне,наче запліснявілий хліб, або сяє, ніби ртуть на пилюзі, вінпрагне такого слова (і знаходить його), перед яким з подивуніміє, яке заворожує новизною пісенної, воскресаючої, національноїсуті й могутності.Слова в поезії Романа Лубківського зчеплені між собою неза допомогою «розчину», як це мусить бути між кам’яними