Літературознавство итиказ

аби за нього бралися талановиті люди —як річ, про яку смішнобагато розбалакувати, бо вона сама собою розуміється.Справді-бо, писати чи не писати сонети — пусте питання, якеможе виникати лише в глухій літературній провінції. Сонет якстрофа (а що він може бути за певних умов лише строфою,свідчить, наприклад, поема Яна Колара «Дочка слави», написанасонетами) і сонет як жанр, тобто як ліричний або епічний,а найчастіше ліро-епічний внутрішньо драматизованийвид поетичної творчості, нічого такого в собі не має, чим вінміг би вічно прирости до однієї епохи.«Сонет — то є архітектурний принцип, а не декорація, —писав М. Зеров (цитую за автографом його листа до Р. Олексієвавід 12. IV. 1931). — Коли хтось декорував ці конструкціїу ренесансовому стилі, то чому ці хороші пропорції не можутьпридатися для іншого стильового мислення? Справді, щоспільного у «Кримських сонетах» Міцкевича з Петраркою?..Єсть жанри, тісно сполучені з певним ідейним та тематичнимнасиченням, наприклад, байронічна поема. Хто може повторититепер схему «Бахчисарайського фонтана» або «Мазепи», неставши смішним... І єсть жанри, які вже поширились, застосувалисьі живуть, поволі модифікуючись. Такий, наприклад, сонет.І з цього погляду, хто знає, може, він довговічніший заверхарнівський vers Libre».Найцікавіше в сонеті — це його багатовікова історія, дивовижнаживучість, яка безсумнівно схована в його протилежностіпоезії розхристаній, ще безсилій чи вже зруйнованійформально, поезії безкрилих фольклорних стилізацій і, зрештою,поезії геніїв, що встановлювали, але тільки для себе, новіпоетичні форми. Український сонет у своїх найвищих осягненнях(Франко, Зеров, Рильський) — це природна реакція наетнографізм, сентиментальщину та формальну одноманітність,культивовані багатьма нашими версифікаторами, на безконечніспроби наших епігонів наслідувати не дух, а форму Шевченковоїпоезії.Сонетами «Народна пісня» та «Котляревський» починаєтьсявеличезна творчість Івана Франка. Чи не перший це знакФранкового бунтарства не лише проти змістової, але й формальноїзаскорузлості поезії Шевченкових епігонів! А МиколаЗеров, починаючи своє «сухарне виробництво» (так він називавсвоє сонетописання), у вірші «Pro domo» ясно говорить,що сонет своєю класичною пластикою, строгим контуром і залізноютечією логіки може відкрити новий шлях для нашоїпоезії, в якій нині «що не митець — то флегма і сіряк, що непоет — сентиментальна кваша». При гіперболах, які є в цьому