Літературознавство итиказ

крадькома спостерігав за творчою роботою Малишка. Він сидіву кабінеті своєму, двері до якого були відхилені, а я — вкімнаті поруч. Вдаючи, ніби читаю книжку, я час од часу поглядавна поета. Він то усміхався, то хмурнів, то стискав кулаки,то потирав чоло обома долонями, то підносив руки вгору,але не так, як підносять ті, що здаються в полон, а так, якпростягують руки до неба від здивування чи великої радості.Записував рядки й не перекреслював їх. Та чи багато можесказати міміка про суть того, що відбувається в людині, коливона пише твір? Дуже мало. Записування твору — це записуванняне тільки теперішньої миті, а всього життя.Малишко був вродженим оратором, великим, незрівняннимтрибуном. Його промови захоплювали імпровізаційним польотом,каскадами розгорнутих порівнянь і сміливою думкою, якадомагалася не якоїсь дрібної, другорядної, а тривалої історичноїістини. Про одну з таких промов хочеться сказати детальніше.Восени 1958 року на Закарпатті й на Пряшівщині проходилилітературні дні братерства, участь в яких брали українські,словацькі і чеські письменники. Були там Олесь Гончар, АндрійМалишко, Юрій Мельничук, Олексій Полторацький, БорисБуряк, Іван Мацинський, Федір Лазорко, Іван Чендей, БогумілРжіга, Вашек Каня, Рудо Моріц, Войтех Мігалік, ПаволГоров, Богуміл Хноупек та інші літератори — всіх не пам’ятаю.Був там і я. По дорозі з Ужгорода в Мукачеве кавалькадунаших автомобілів зупиняли в різних селах. Пригощали насдобрими винами, будзами та виноградом. На одному полі минадто захопилися гостиною, а сприяла цьому надзвичайно товариськаатмосфера між письменниками різних народів. Святобуло справжнє. Та якось при тому забулося, що ми маємо приїхатидо Мукачева в призначений час, що нас там ждуть.Коли секретар Мукачівського райкому партії під’їхав до насі побачив, у якому веселому стані його шановні гості, він злякався.Адже в місті чекав зібраний на центральну площу народ— щонайменше десять тисяч! Щ о робити? Малишко, якийдо сухих вин не мав особливої охоти, був у формі. Я так самоміцно стояв на ногах. Секретар схопив його й мене у своюмашину, і ми помчались на зустріч з мукачівцями. Делегаціяповинна була здригнутись, окропитися студеною водою і поспішатиза нами.Ми прибули в місто. Люди стояли в центрі на всіх вулицях.Повільно наша машина доїхала до центру; там Андрій Самійловичприйняв хліб і сіль на рушнику. Одначе народ не розходився,ждав письменницьких виступів. Ми потрапили в не­