Літературознавство итиказ

говорити. Нам сьогодні як ніколи потрібне згуртування й усвідомленнятого, що не поодинці, а тільки разом зможемо бутипотрібного опорого й духовного снагого народу. Ми повинні бутияк зерна в колоску — не має значення, хто вгорі, а хтовнизу, зрештою, повний колосок нахиляється, і те зернятко,що було найнижче, може опинитися в найвищій позиції.Коли ж подумати про досвід, набутий нашою літературою заостанні десятиліття, то, він, здається, полягає в тому, що в нас,якщо не брати до уваги явної безпорадності й сірятини, всеменше появляється творів, які авторові під кінець його життяабо й по смерті можуть принести поганьблення за угодництвой лицемірність, за принизливу службу ідолам часу, а не самомучасові. Творець живе і після свого відходу зі світу, і найтяжче,що він може зазнати, — посмертна зневага, яка переходитьу байдужість до нього і, зрештою, в забуття. Під впливомцієї істини наша література стала мудрішою.Одначе діалектика засвідчує, що за позитивною прикметоюможе ховатися і щось негативне. Художник, який має мудрість,але не має громадянської відваги, нагадує солдата, який маєзброго, але не вміє володіти нею. В нашій стратегічній обачливості,ніби в червонощокій матрьошці, знаходимо такі жматрьошки, але всі вони вже дрібні. Можливо, що здрібненняталантів, яке спостерігається в літературі, походить від амбіціозноїтенденції берегти себе спеціально для безсмертя. Залишатипо собі каліграфічні чистовики душ, де немає жодних помарок,сумнівів, слабкостей, помилок життєвої гарячки, одне слово,немає живої людської долі та індивідуальності. Ми почаливтрачати жагу щоденної боротьби, жадібну пристрасть реагуватина всі події, які залишають рани на серці. Ми навіть почалимилуватися приув’яданням громадянських почувань. Дехто, —і саме той, хто може й повинен літати, — носить свої білесенькікрила у футлярі, щоб вони не посмалилися, пе вкрилися сажеюв полум’ї й димах сучасності, — наївний, не знає, що людствозавжди більше лгобило ангелів з чорними крильми! Не закликагодо суєтної, чванливої, спекулятивної активності, хочу лишесказати, що крупний талант — як сонце: він може мати й плямина собі, які заслоняються світлом, а дрібний талант — як фара:хлюпне болото, і вона вже сліпа. Свою невидгощість, міжіншим, демонструємо й на цьому з’їзді... В кожного великого талантує слабкі твори. Є недовершені, слабкі речі в Тичини йРильського. Є вони і в самого Франка. Та це не повинно даватипідстав говорити зневажливо про видатних майстрів слова. Мине повинні дозволяти говорити зневажливо і про сучасних видатнихписьменників — гордість нашого народу.