Літературознавство итиказ

факультет Київського університету, про своє не дуже глибокезнайомство з містом.Тим часом ми під’їхали до Андріївського собору. В церкву,одначе, не зайшли. Малишко обронив фразу про те, що матиприводила з Обухова сюди його, ще маленького, і я не мігвийти з подиву, як же це так: є на світі люди, що з дитинствамають можливість дивитися на Дніпро від Андріївської церкви!Мені уявлялося тоді (та й тепер я так думаю), що, то людиз особливим щастям.На парковій доріжці, що проходить від Андріївського узвозупопід рейками фунікулера до пам’ятника князю Володимиру,Малишко розповідав мені про Єлизавету Петрівну, російськуцарицю, яка таємно вийшла заміж за Кирила Розумовського.В тій оповіді найбільше зворушувала й захоплювала поета Кириловамати, звичайна жінка, горда козачка із Козельця, яканібито сказала: «Якщо цариця хоче, щоб я поблагословила їїна шлюбному рушнику з моїм сином, нехай приїде сюди!» Царицяприїхала, але наказала наперед побудувати церкви в Козельціі в Києві, а також палац у Києві (потім його сталиназивати Маріїнським), щоб пожити в ньому з гетьманом Малоросії.Малишко показував мені, де саме була прорубана просікав лісі на київських кручах, яка від Андріївського соборуспадала вниз і підходила до переправи на Дніпрі. Та просікабула застелена килимами. Зійшовши з порома, по тих килимахступала цариця з гетьманом, а обабіч стояли на колінах вдячнімалороси в запорозьких шароварах та жупанах, і вітер розвівавоселедці на їхніх рабськи схилених головах.Малишко вмів розповідати. Найулюбленішим предметомйого оповідей була історія України. Вона поставала часто передйого очима в живих образах. Кожен нещасливий поворотв тій історії мучив поета, ніби він винен був за все, що діялосяз волі недалекоглядної, але захланної козацької верхівки, українськоїшляхти, яка продавалася то королям, то царям, дбаючиза свій добробут і підвищення своїх титулів по канцеляріяхсусідніх монархів. Але про багатьох ватажків та полководцівзапорозьких, особливо про Івана Богуна, Малишко говоривпіднесено, впадаючи в непідробний душевний трепет. Любовдо героїчних натур, до мученицьких доль, до людей, які щастянароду цінили вище, ніж власне життя, — це ядро невтишимого,болісного Малишкового натхнення.У розказуваних ним епізодах історії рідного народу, які він,мов композитор мотиви народної пісні, обробляв: підносив досимфонічного звучання, — чути було насамперед шевченківськуненависть до самодержавців, які закріпачили й сплюнд­