Літературознавство итиказ

народу — сила «князя конюхів» Єгошуї — обертається в духовну,героїчну, інтелектуальну силу повсталої нації.Знову згадаємо поему «Похорон», в якій Франко виступаєпроти плебейства, інспірованого тільки соціальною ненавистю,а не ідеалами національної справедливості, плебейства, що, дориваючисьдо влади, створює новий режим диктатури і самосебе винищує. В ліричному героєві «Похорону» впізнаємоФранка, розгніваного за те, що його назвали плебеєм. І тут він,можливо, вперше ототожнює себе з непоступливим духомжертвенного вождя нації.Чи є плебейське щось в моїм лиці,в моїх чуттях, і помислах, і мові?Ні, зроду я плебейства ворог, радЙого знівечить у самій основі.Від перших літ, коли в мні тямка встала,З плебейством я воюю без упину.І я плебей? Ні, я аристократ!Таким родився і таким загину.Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий.Що вів жидів з неволі фараона;З тих, що їм дана власть і ціль висока.Життя чи смерть, все є для них корона!У нових історичних обставинах Франко розвинув і помістивна площині реальності романтичну шевченківську візію визволенняУкраїни. Воля, «окроплена вражою, злою кров’ю» нелякала його. Можемо наводити десятки цитат із політичної тагромадянської лірики Франка, які засвідчують, що він виховувавсвоє натхнення вогнем Тарасових інвектив. Ось одна — ізвірша «Супокій», написаного ще 1883 року:Супокій — святеє діло...Та коли в робочу поруВ нашу хату і коморуЗакрадаєсь лиходій.Щоб здобуток наш розкрасти.Ще й на нас кайдани вкласти, —Чи й тоді святий спокій?..Як за нашу угодовістьВін мисль нашу, мову, совість,Мов будяччя, тне з плеча —Горе, хто тоді нас мирить.Хто не рветься до сокири.До коси та до меча!Але, на відміну від будителів України —своїх попередниківі сучасників, І Франко хотів, щоб свобода не була ні помстою,