Літературознавство итиказ

ПЕРСТЕНЬ ЖИТТЯ1«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишняхтих, що їх оспівував Шевченко...» Але для того, щоб написатиці рядки, він мусив стати людиною. Постать Антонича, нехтуваназа радянських часів, набуває все більшого значення вумовах української державності й свободи. Безперечно, цеодин з українських поетичних геніїв XX ст. Його метафориведуть до усвідомлення духовного, вищого й незбагненного началав людині, а саме осмислене буття він малює як пробуджуванутаємним провидінням волю до творчості. Хоч знаємо, щосвоє тривання в світі він метафізично поширює й на час досвого народження, хочеться все ж починати звичайним твердженням:Антонич був поетом і жив колись у Львові.Його доля повелася з ним, як нерозумна і легковажна жінка.Вона любила шал молодого натхнення, та коли він почав затихати,поступаючись місцем змужнілому слову, вона привела допоета свою подругу — смерть — і штовхнула його в її обійми.Його поезія є незаперечним свідченням того, що великий талантобов’язково зреалізує свої можливості за короткий час іпроб’ється крізь перепони провінційного мислення на дорогупередових думок свого часу, дороіу, яка поєднує національногохудожника із мистецтвом світовим і в той же час із найглибшимиі найродючішими пластами рідної землі й рідної культури.Дивний вірш про своє життя на шевченківських вишнях Антоничтрактував сам як твір, що «висловлює зв’язок поета зтрадицією нашої національної поезії, а зокрема шевченківської.І в цій традиції, — писав про себе Антонич, — поет почуваєсебе одним дрібним тоном (малим хрущем), але затеврослим в неї глибоко й органічно, начеб сягав корінням щешевченківських часів».Врослість Антонича в шевченківську традицію може бутинезрозумілою для того, хто бачить у Шевченкові тільки яскравогосоціального поета. Шевченко, крім усього іншого, був щей співцем української природи, і тут він дав пишний пагін —конар Антоничевої пейзажної лірики. Але Антонич молився ідо Шевченка-революціонера, пророка української державності:Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.Твоє наймення, мов молитву, кладемо на стяг,