Літературознавство итиказ

Василь Симоненко писав афористично. Він ніби готувавсвої думки для бронзових або гранітних літер. Він, здається,вимагав од поезії не лише нових відкриттів світу, але й створенняморальних, політичних, національних, загальнолюдськихобов’язків і прав, які мають у майбутньому суспільствізаступити юридичні закони. Йому не завжди вдавалося самомудотримуватися цієї вимоги. Порівняйте його «Земне тяжіння»з дебютною книжкою — і ви побачите, як нелегко вінтворив, як виріс він, долаючи перші висоти своїх можливостей.у памфлеті «Пророцтво 17 року» Василь Симоненко кидаєв лице «апостолів злочинства і облуд» грізне, шевченківськоїнапруги слово:Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!Життя не наліза на ваш копил!На цвинтарі розстріляних ілюзійУже немає місця для могил!Це Симоненкове узагальнення кличе до дії. Це не пророцтво,а нинішній подих, у якому живуть кубинські бородачі, щоне дали розстріляти мрію про незалежність Куби, італійськіробітники, що не дадуть розстріляти нікому свою мрію прорівність, усі люди і народи, що відмовили послуху колоніальнимдумкам та імперіям, ненависній системі визиску й безправ’я.Василь Симоненко був життєлюбом і поетом не лиш народних,але й інтимних пристрастей, як це завше личить непересічнимталантам. Він залишив нам також кілька прекраснихпортретів схвильованої коханням юнацької душі.Розвели нас дороги похмурі,І немає жалю й гіркоти.Тільки часом у тихій зажуріВипливаєш з-за обрію ти.Тільки часом у многоголоссі,В суєті поїздів і автоСпалахне твоє біле волосся.Сірі очі і каре пальто.«Каре пальто» міг побачити справжній поет, який не побоявсяпорушити фольклорного права карого кольору тільки на«очі», і, порушивши його, явив дивину слова, новий зблиск уньому поетичної субстанції.