Літературознавство итиказ

слово ПРО ВАСИЛЯ СТЕФАНИКАВесною 1895 року студент Ягеллонського університету ВасильСтефаник примчав до Русова — занедужала мати. Щевлітку, як він відсидів два тижні в коломийській тюрмі за антиурядовіпромови в час «кривавих виборів» до віденськогопарламенту, йому довелось відбути неприємну бесіду з батьком,який не мав наміру утримувати в школах «кримінальника».Тепер Василь стояв коло маминої постелі і слухав нові докоритата. Рухом голови мати показувала — не слухай батька.В ту хвилину вибухнуло Стефаникове серце розпукою, длявиразу якої він буде шукати слів усе життя. В ту хвилинумусили прийти йому на думку Шевченкові рядки про возвеличеннянімих рабів. І, може, в ту хвилину Стефаник відчувсвоє покликання: говорити за онімілих, вирізьбити стражданняі голос народу у вічному матеріалі...Мати одужала, та ненадовго. П’ять років мучилась, п’ять роківконала. Стефаник мусив не раз пережити її смерть в уявісвоїй, і, напевне, те пережиття було страшнішим, як її справжнійпохорон. На ці п’ять років припадає найбурхливіший періоду його житті. Діяли майже всі продуктивні елементи творчоїособистості — талант, молодість, інтелектуальна спрагнота,погляд на культуру свого народу крізь призму світової культури,політична заангажованість на боці пригноблених, інтернаціональнечуття, в атмосфері якого склалося приятелюванняз польськими інтелігентами. Тільки туги за рідним краєм небуло — Русів найшов Стефаника в Кракові. Через оте містогуркотіли вагони з галицькими емігрантами. Там у вокзальнихпочекальнях він побачив пекло. Народ, вирваний ніби деревиназ ґрунту, в’янув на міському плитті, а з чорного, обірваногокоріння в Стефаникову душу сипалася русівська земля.Стефаник починає писати, але не під впливом модерністичноїлітератури, як це твердили критики, а під тиском жалю дожорстокого світу, що став п’ятою на груди його матері, його русівськимземлякам, що вмирали з розпачу на краківському вокзалі.Його творчість неможливо пояснювати жодними впливами— в ній чути глибинну начатковість, народнопісенну епічність.Його творчість виникла з його горя, а його любов до народу—з любові до рідної матері. Стефаник звалив собі на плечікамінний хрест великих страждань народу і виніс його високона гору свого мистецтва, щоб усі побачили знак великого смутку.