Літературознавство итиказ

родоіо іде в Антонича лише в одному напрямі — вниз, відлюдини до несвідомої, але всемогутньої стихії. Бажання довести,що свідомість, обмежена суспільними та етичними законами,може пройти шлях самовідчуження, звільнившись на рівні«рослинної» душі від тих законів, стати індиферентною соціальнота етично, ніколи не затуманювало поезії Антонича. «Свідомість,— кажучи словами Василя Стефаника, — держитьсяна вершку життя, бо вона вершок самого життя». Антонич хотівпізнати, з чого росте, на чому тримається, чим живиться«вершок життя». Його метафори були наче драбини, по якихвін опускався, як йому здавалося, до тверді, з якої і вибилосядерево з вершком свідомості — людина. У філософських пошукахначала начал людського поет осягав ідеалістичну істину,асоціюючи не раз могутню снагу природи з Богом.Як глибоко трагічна істота, що носила на собі найтяжче прокляттядолі —печаль самотності, Антонич не міг не пробуватишукати виходу із розчарування в суспільних ідеалах, у вияснюваннісвого людського зв’язку з життєдайними силами природи,в жаданні злитися з живою суттю природи, якою длянього, як для сина Карпат, був насамперед ліс. Це жаданнясильно й образно унаявлюється, наприклад, у вірші «Праліто»:Корінням вгрузнуть ноги в глину,долоні листям обростуть.А бджоли до очей прилинутьі мед, мов з квітів, питимуть.Уже не кров — важка оліяз затвердлих ядрах набряка.Немов малина, спіє мрія,солодка, пристрасна, п’янка.Тут і всюди в Антонича думка про незнищенність матеріїзбагачується мотивами пізнання людини. Антонича не бентежитьекзистенціалістська свобода; його хвилює універсальністьлюдини, що виявляється найповніше в різнорідній єдностілюдини з природою і в залежності людини від своїх природнихможливостей.Сума вражень життя, що лежить в основі будь-якої творчості,поводиться з Антоничем так, що ми в ідеалі його природипізнаєм його психічний феномен. Ми пізнаєм велетенськуздатність людської душі входити в таємниці гфироди, відчуватиінтелектуальну впокореність перед її величністю і разом зтим світло і височизну розуму перед ницою байдужістю й темрявоюприроди. Антонич увесь час ніби шукає в собі поєднанняцих протилежних властивостей інтелекту.