Літературознавство итиказ

у нашій літературі ніхто так сильно, послідовно і рішуче нерозвінчував малоросійство «хахлів», що було, є й буде найганебнішоюприкметою їхньої рабської психіки. Ідеологи «єдінойі недєлімой» століттями викохували малороса — дикийрізновид слов’янина, що свою відмінність від «старшого брата»бачить лише в любові до ситнішого їдла та до плачів наднещасливою долею, а в усьому іншому вважає себе патріотомРосії і пишається тим, що чужу мову й культуру знає краще,ніж рідну. Більшовицькі наставники набагато майстернішезаймалися вихованням малороса. Русифікація видавалася занайвище осягнення інтернаціоналізму, відречення від рідноїнації — за світову гуманність, почуття національної меншовартості— за «братерство народів».Не лише в поезії, але і в публіцистиці Маланюк розкривавнатуру пристосуванця-хахла, його шлункову ідеологію і скривленийвід поклонів перед Москвою хребет. «Малоросійство, —писав він, —... це є та проблема, що першою постане перед державнимимужами вже державної України. І ще довго в часі триванняі стабілізації державності та проблема стоятиме першоплановимзавданням, а для самої державності — грізним мементо».Так тверезо дивився він у майбутнє і віщував нам страждання,в яких народжується на наших очах новий народ. Пророкуючи,писав правду, і правду писав оддаля, з-за кордону приглядаючисьдо нашої «найщасливішої в світі» вчорашньої дійсності.В тім ярмарку все творче гине.Задушується все живе,Все вічне робиться хвилиннеЙ стає живучим неживе.І мертві душі бенкетують,Защеплючи, як отрую.Ледачу кров, духовий гнійВсім паростям гієрархій.Герой доби встає в цій авріКосмічних бур, космічних гроз,Як спраглий містечкових лаврівЗдрібнілий мікромалорос.«Друге послапієрВіра в безсмертні державотворчі сили українського народучергується в Маланюка з глибокою розчарованістю, яка доходитьдо розпуки. Звідси виринає шевченківська сила його поезії,сарказм та іронія, трагічна ненависть до України-рабині,самогубне почуття, яке є не чим іншим, як тільки виразомнадмірної любові.