Літературознавство итиказ

кінець життя Іван Мацинський захопився формою сонета. Він,здається, посідає перше місце в усій українській поезії за кількістюнаписаних сонетних вінків. Але ця ^зухвала й дуже впертаформа не піддалась йому остаточно. Його сонетні вінки —букети квітів, у яких інколи попадається й засохлий реп’ях, ажаль, адже саме вони присвячені громадянській сутності геніївнашої літератури: Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.Серед покоління, яке прийшло в поезію пряшівчан з кінцемп’ятдесятих — на початку шістдесятих років, помітно виділяєтьсяЙосиф Збіглей. Відкритість до світу, притаманна йоговіршам, поєднується з відверто культивованим інтелектуалізмом,з намаганням збагнути сутність людського буття. Інколийого верлібр набирає форм ритмізованої прози, але поет сміливорве нитку «обношених рим, старіючих ритмів і буденнихвартостей». Справді, не рими й ритми, а вищі й вічні вартостіпостійно бентежать цього модерного митця. Близькі до сучасноїсловацької та чеської поезії його вірші мають і щось типовоукраїнське в собі, що, мабуть, можна було б визначити яксковородинське прагнення задивлятися у свою душу.1963 року вісім поетів-пряшівців, а саме: Юрій Бача, ВікторГайний, Ілько Галайда, Степан Гостиняк, Петро Гула, ЙосифЗбіглей, Сергій Макара, Йосиф Шелепець, видали спільнокнижку, яка так і називалась — «Восьмеро». Іван Мацинськийхарактеризував її як «свідоцтво того, що наша українська літератураСхідної Словаччини міцніє...» Справді, то був новийкрок уперед. Колектив авторів тієї знаменної збірки залишивсяв активі літературного життя Пряшівщини. Додалося багатонових сторін до творчості кожного з названої вісімки. На їхнюдолю випало займатися серйозно і критикою, й наукою, писатиі прозу, працювати в галузі перекладу. До цього сузір’я потімприєдналися Михайло Дробняк, Мілан Бобак, МирославНемет, Маруся Няхай, Леся Ярмак. Все це надзвичайно різніталанти й обдарування. У кожного є вироблений свій стиль,кожен має своє коло улюблених тем. Наприклад, у поетичнійтворчості Ілька Галайди домінує тема визволення, вірніше,свободи, за яку борються його герої, карпатські опришки, нашіпрадіди й батьки. Він користується інколи формою вірша, наближеноюдо української думи (« П ’ять балад про війну»), щоурізноманітнює картину версифікації наших земляків, у якійпанує сонет і верлібр.Найвидатніше явище української поезії Пряшівщини —творчість Степана Гостиняка. Несподівана, дивовижна, новаторськаяк за формою, так і за надзвичайно тонким діалектичниммисленням, що нерідко стверджує й заперечує одні й ті ж