Літературознавство итиказ

чудову якість його поезії — малювати життя і духовні надбанняминулого й сучасного в гармонійній єдності.Юного Максима Рильського надили супокійні глибини минувшини.Він намагався поринути в них, знаючи, шо на морісучасності грають хвилі боротьби, які лякали не так своїм виглядом,як тим, що вони спадали і ницо втихомирювалися.Огонь пройшов, і залишився дим,Про бурю спогад — жовті складки піни.Туман їдкий, де був потоп і грім.Де грала повідь, — кумкання жабине.«Сонет нудьги й бажання»Коли ж Рильський дійшов до розуміння боротьби і заговоривпро обов’язки поета й громадянина, то все його поетичнеєство було пойняте відчуттям глибинного, вікового руху людствадо соціальної та національної справедливості. Він побачиву боротьбі ідейних супротей сучасності продовження боротьбистоліть, його переконання живилися національною нивоюі багатьма духовними обширами планети, а не пригорщеювазопкової землі, яку раз у раз треба поливати різниминастановами і проробками, типу статей згадуваного вже В. Коряка.За десятиліття від «Синьої далечіні» до «Знаку терезів»(1922—1932) Рильський переніс чимало несправедливих докорівза своє сонетописання. «Навіть деякі висококваліфікованікритики, — пише О. Білецький, — ставили йому в провину цезвертання до старих строфічних форм». Аж не віриться, щоодин з нині найбільше поважаних поетів українських, якийписав тоді під псевдонімом Норд критичні статті, так відгукувавсяпро книжку Рильського «Де сходяться дороги» (1929):«... знаючи його попередні книги, можна угадати й дальші, щене написані. Зарані можна було вже знати, що в цій книзібудуть такі ж спокійні й урівноважені сонети та октави, як і впопередніх збірках». Критик відзначав, звісно, чимало позитивнихрис цієї книжки, а поміж тим і той факт, що «покликживого світу проривається крізь нерухому тканину октав тасонетів». Потрібно було мати мужність, щоб писати суворі сонетита октави в «пору панування сумнівного верлібру»(О. Білецький) і сумнівної доброзичливості з боку критиків, впору (і це теж важливо!) ще сильних традицій недорозвиненогов усіх розуміннях українського декадансу, в пору вбогогосентиментально-народницького версифікаторства, в пору, колисам Тичина виносив на обкладинку своєї епохальної книжкияк щось революційно значуще: «Замісць сонетів і октав».