Літературознавство итиказ

ГРОМОВЕ ДЕРЕВОУКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇПоетична творчість Романа Лубківського — досі не розкрите,навіть приблизно не розгадане й належно не оцінене явищеукраїнської літератури. За радянських часів критика не добачалацього поета. Він не виділявся римованою публіцистикоюна честь тоталітарного режиму, його поезія вібрувала, наче камертондуші протестного покоління шістдесятників. Не черезбоязнь, а через сприйняття своєї творчості як інтимної сповідіпоет намагався обходити дратівливі політичні теми. Здавалося,ідейне вістря його слова було приховане, як лезо шаблі в піхві.Та не дуже приховане. Ішов 1956 рік. П ’ятнадцятилітнійучень Теребовлянської школи на Тернопільш;ині пише вірш«Рідна мова»:Коли ж устами чорними людціТебе, моя свята, кохана, сквернять.Здається в серце хтось вганяє терня.Здається, хтось шмагає по лиці.Достойні гніву й жалю ці пігмеї,їм чистої ріки не забруднить.А я щасливий, що в мені бринитьСвічадо сили і краси твоєї!Цей твір, актуальний і сьогодні, з точки зору майстерностіне поступається творам сьогоднішнього Романа Мар’яновича,перо якого за роки тяжкої праці призвичаїло себе до писанняречей оригінальних і вишуканих. Тут свічадо не відображає, абринить; так сказати про мову може тільки справжній поет.Але звідки в отрока такий потужний національний запал?Адже він тоді ще не зустрічався з помосковщеним світом великихміст України, а враження од вірша таке, що це не графантазії, а справжнє терня вганяється в молоде серце.Нічого дивного.Рідне село Острівець, «Кам’яне й чорноземне Поділля» —колиска Романа Лубківського. Там ще дитиною він пізнаєкраєвиди Медоборів, глибокі бійниці на руїнах замку в Теребовлі,стольному граді князя Василька Ростиславича (про йогоосліплення він згодом напише малу поему, де торкнеться сліпоговід ненависті братнього українського серця), там увітнетьсяв душу пісня про сподвижника Богдана Хмельницького,Морозенка (подолянина Станіслава Морозовицького), там