Літературознавство итиказ

що сам прагне охопити дущею бджоляну днину, зробити їїчастиною свого духовного єства.Урочисто високий настрій —час, коли людина діткливо відчуваєв собі присутність душі або, інакше кажучи, повнявулюдяності, не може бути постійним навіть у поета. Між іншим,у Клименка є чудові поезії, в яких подив природи переходитьу ледь помітний жаль за тим, що її дива (скажімо, диво проліска!)відкриваються людині лише раз на її віку. Клименковміє і може подарувати читачеві свій урочисто високий настрій.Звідкіля ж він сам бере його? В поетів, як у всіх іншихлюдей, цей настрій може бути викликуваний мистецтвом, алесеред поетів є такі, що частіше заряджаються високим духовнимзвучанням від безпосереднього споглядання природи. Саметаким є Михайло Клименко. Принцип виховання душі красоюприроди не такий вже й новий у поезії, але Клименковикладає його по-своєму, не забуваючи при цьому й про те, щотруд дає людині пізнатися з природою, що людина є не споглядачем,а трудівником і що цим вона і возвишає себе, і з’єднуєтьсяз природою.Головні струмені Клименкової душі — пошана до праці хліборобаі ненаситна любов до природи. Вони зливаються в однерусло його поезії непомітно і невимушено.На течії своїх почуттів не вибудовує Клименко каміннихдамб холодного розумування. Розкованість думки і природністьмови —дорогоцінні прикмети першої книжки Клименка,які, на щастя, не втратилися і в наступних збірках його поезії.Парадний поетичний абстракціонізм, що легкома змальовуєпрацю тільки як необхідність, а природу — тільки як об’єктперетворюючих зусиль і старань людини, не закував глибокоїінтелігентності садівника.Клименко добре знає, що дає людині нраця. Вона завжди внього конкретна, по-людськи радісна, але й по-людськи тяжка.Вона не повинна забирати весь час і всі сили людини. А природутак само не завжди і скрізь треба перетворювати, її требарозуміти. Слух і зір душі своєї повертай до природи, коли нехочеш погубити своєї шляхетності. Все це ніби сховане у підтекстібагатьох віршів Клименка, хоч цього поета менше забудь-якого іншого можна докорити спеціальним вимайструваннямзатекстового поетичного механізму.Клименко пише просто. Інколи його простота сходить на поверховістьі навіть —на прикру банальщину. (Це особливо виднов тих віршах, де багато окличних речень, які починаютьсясловами «скільки» або «який» і які мають намір, але не можутьвідбити справжній окличний стан душі. Наприклад, вірш