Літературознавство итиказ

— Сидить на балконі в першому ряду. Бачиш, отой чорнявенький?Я повернувся праворуч, глянув догори. Одразу впізнав брата.Худе, смугле обличчя, хвиля смолисто-чорного волосся загнутанад чолом, очі блискучі, уста затиснуті. З його молодоголиця вичитувалося почуття гідності. Його портрет можна було бпідписати і таким не зовсім добрим словом —погорда. Пізнішея дізнався, шо Григір Тютюнник справді погорджував багатьмаречами, особливо дрібницями житейськими та ше нечеснимилюдьми. Але тоді я цього не знав і його, на перший погляд,гоноровитий вид мене не захоплював.— А шо я йому маю сказати?— Присором його. Він тебе знає й поважає. Прикро мені,рідний брат, а не слухає мене. Не розуміє, що російська моваприйшла до нього не з молоком матері, а вже тоді, коли вінпідріс. Його материнська мова — українська. Та й пише вінпро наших полтавських дядьків, про своїх-таки рідних колгоспників,бо дуже любить їх. А от ніяк не втямить, що російськогописьменника з нього не буде, а коли й буде, то — нецікавий,силуваний, убогий на слово.Я дивився на чорнявенького хлопця на балконі, а він, спостерігшибратове перемовляння зі мною, поглядав на мене.Його очі нібито казали: «Говоріть, говоріть, знаю, про що говорите,мені все те байдуже». Коли в перерві ми з Григоріємпідійшли до Гришка (так називав його старший брат), він першийпочав розмову.— Знаю, що скажете мені. Будете ганьбити, мовляв, полтавськагалушка, а пише по-російськи.— Та ні. Не буду. Чого ж? Ви — не перший. До вас булиГоголь і Короленко. А кругла росіянка Марія Вілінська писалаукраїнською мовою. Та ще й якою! Що не слово — перлина.Ніхто не вірив та й сьогодні важко повірити, що то писала неукраїнська душа. Не мову, а душу треба поміняти, і все будегаразд. Буде ще один великий російський письменник із українця.— Ні, не з українця, а з хахла! — не витерпів Тютюнникстарший.— А може, справді ваш брат має рацію? Тоді, коли Гогольпочинав писати, ще ж не було Щевченка, не було й віри вукраїнську літературу. Отже, тоді йшли писати по-російськихахли. А нині є народ, є Шевченко, Франко, Леся Українка.Нині навіть не знати, як назвати того, хто йде від своєїмови.