Літературознавство итиказ

заробляти набагато більше, ніж йому потрібно для свого навітьнайкомфортнішого особистого існування. Його розуміння своєїпраці в самому корені відрізняється од селянської свідомості.Він фактично працює для інших людей. Одначе ця по сутігуманна і благородна філософія ділової урбаністичної людинибула українцям чужа і незрозуміла. Місто завжди було в нашійлітературі кублом злочинності і моральної трутизни. Мизавжди пишалися тим, шо, як це сповістив Геродот, боги скинулинашим предкам з неба золотий плуг і серп. І донині дехтовважає, що нам призначено бути хлібним шпихлірем, а не продуцентомнаймодерніших промислових товарів, не акумуляторомнаукових ініціативних ідей для Європи. Поклоняючисьхлібу, ми мусимо вірити, що боги забули скинути нам золотийкомп’ютер. А те, що належить нам, повинно бути наше, хоч битреба було самому Богові нагадати про це.Критично поставитись до своєї історичної спадщини, до своєїсоціальної ненависті, вихованої не стільки теперішніми, якдавніми і шанованими революціонерами, до своєї руйнівної,опришківської, самолюбної, заздрісної і мстивої душі — ось дочого закликає книжка про Петра Яцика.Минуло три роки, як Україна стала незалежною державою.За цей час збудовано десятки, можливо, сотні пам’ятниківТ. Шевченкові. І. Франкові, М. Грушевському та іншим великимукраїнцям. Насипано десятки могил во славу справжніхгероїв, що загинули за самостійність України. І все ж було бще краще, якби паралельно з діяльністю, яка увічнює минуле,розгорталася творча праця, спрямована в будущину, на входженняУкраїни в сучасний цивілізований світ. Певна річ, нестоїмо на місці. Неможливо зупинити ні економічних процесів,ні політичного протиборства, які щодня перебудовують нашесуспільство і нашу свідомість. Але є речі надзвичайно важливі,які за цей час можна було вже переінакшити, речі, якіхарактеризують психічний стан народу. Наші автобусні і залізничнівокзали, внутрішні аеропорти, під’їзди в житлових будинках,сільські палаци, їдальні, наші громадські туалети —всеце як було кочовим, диким, смердячим, таким і донині зосталось.Бідний турист, якому показують Хортицю, Канів чи Карпати,наляканий брудами наших лісових виходків, куди йогозаганяють, як худобу, ніколи не повірить, що на цій землі діялигетьмани, які розмовляли латиною та головними європейськимимовами. Він не повірить, що ми здатні мати великихпоетів, розумітись на витонченому мистецтві, коли не спроможніутримувати чистоту поля, лісу, міста, власної хати.