Літературознавство итиказ

рували Україну. Ось, проїжджаючи понад Дніпром, потьомкінськимипривидами щасливих мужицьких осель, Катерина IIзабажала побачити запорозьких козаків. Фаворит беретьсявлаштувати стрічу. В одному монастирі, де по чернечих келіяхдоживали віку лицарі, колишні хортицькі оборонці свободи,мало несподівано для монархині відбутися помпезне й вірнопідданчеїї привітання. Монахам наказано одягнутися в кунтушіта шаровари, припнути шаблі і, коли прибуде найяснішаправителька, нахилити перед нею свої посивілі голови. Монахизгодились. «Приїжджайте», — сказали. І що ж? Завертаютькарети до монастиря, відчиняють царські пахолки брами, а запорожцівне видно. Не дзвонять дзвони, тиша й пустка надовкруги.Покинули старі дідугани господа Бога, щоб не поклонитисяненависній імператриці, пішли в степ з бандурами заплечима і зникли в ньому, як тумани в житах... Малишко розказуваві плакав.Та було (не при першій нашій зустрічі, а пізніше) — вінвишукував і веселі пригоди у своїй історичній пам’яті.Про виховні методи Богдана Хмельницького Малишко розповідавтаке. Якось генеральний писар війська запорозькогоВиговський не виконав наказу, не написав для призначеногостроку дипломатичного посланія. Гетьман прив’язав писаря досвого ліжка, бив палицею, загнав під постіль і змусив там лежати.А тим часом зібрав нараду полковників у своїй світлиці.Участь у нараді брав і писар, але подавав голос з-під ліжка.— А ти чого там сховався? — іронічно питав Богдан. — Вилазь!— Не можу. Відбуваю покуту за непослух, ясновельможнийгетьмане.Коли в Києві гостював Михайло Шолохов, я чув, як Малишков одній зі своїх застольних промов на честь російськогоживого класика говорив про Івана Богуна як про певнийпрообраз Григорія Мелехова. Йшлося не тільки про те, щогерой «Тихого Дону», як і Богун, міг перекинути в битві шаблюз правої руки в ліву, бо володів однаково обома руками, ай про неприкаяність обидвох козаків, яка походила з їхньоїдуховної непокори і вічної невдоволеності ні своїм оточенням,ні собою.в одному своєму вірші, звертаючись до яворової дороги, нібидо матері, Малишко сказав: «Ти зліпила мене із вогню України..»Це не метафора. Істота Малишкового таланту нагадуєкулю-блискавицю; вся вона з пекельної речовини, з болю, вякому століттями горіла наша земля, з вогнедишної крові,якою заправлена кожна буката чорної української ниви. Не раз